Розділ 23.

Здавалося, що Троян не одразу помітив, що його одяг загорівся. І лише коли я відсахнулася від нього з криками: "Що ж я накоїла!?" — чоловік опустив погляд униз.

Низ його сорочки облизували червоні язики полум'я, проте навідміну від мене Троян залишався дуже спокійним. На його вустах навіть з'явилася тінь посмішки, а потім він легко змахнув рукою — і вогонь в одну мить згас, наче його ніколи не було.

Так просто?

— Як ти це зробив? — ошелешено вигукнула я. 

Тепер князь справді посміхнувся і ступив крок уперед, простягаючи мені свою долоню. Я гадки не мала, що він від мене хотів, аж поки Троян не пояснив:

— Тобі терміново треба навчитися приборкувати свою силу. А я — ідеальний партнер для тренування. Бачиш, — кивнув він на свою обвуглену сорочку, — мене твій вогонь не здолав. 

Але міг... Якби він не помітив.

Князь ступив убік, запрошуючи мене пройти попереду, та я лише розгублено кліпала, не зовсім розуміючи, що відбувається. Ще мить тому ми цілувалися так, ніби від того залежало наше життя, а тепер… тепер він веде мене тренувати власну силу? Контраст однозначно збивав мене з пантелику.

— Гаразд. Йди за мною, Яро, — промовив він тихіше, ніж зазвичай. Ні найменшого сумніву, ні натяку на страх перед тим, що я щойно вчинила.

Іноді, мене збіса лякав його спокій.

Я ковтнула гарячий клубок та рушила слідом. Ми спустилися сходами й попрямували довгим вузьким коридором, де свічки кидали на кам’яні стіни золотаве світло. Здавалося, що воно рухається разом з нами.

— Куди ми йдемо? — запитала я, все ще відчуваючи в грудях жар від дотиків його губ.

— До тренувальної зали, — відповів Троян не зупиняючись.

— До тренувальної зали? Ти серйозно? — прошепотіла я, коли зрозуміла, куди прямуємо. — А що, якщо я випадково підпалю когось живцем?

— Не підпалиш, — відповів він спокійно. — До того ж, зараз там нікого немає, і я буду поруч. Якщо щось піде не так, я тебе зупиню.

Його голос був  впевнений і майже заспокійливий. Це дивно діяло на мене. Ще хвилину назад я хотіла сердитися, кричати, вимагати пояснень щодо Ари… та зараз усе це відійшло на другий план. Моє серце досі несамовито билося у грудях,  коли я думала про наш поцілунок, а тіло досі пам’ятало його руки... Але тепер, після того, що я зробила, навряд чи він ще захоче поцілувати мене. Чомусь, ця думка неприємною скалкою засіла глибоко в грудях.

Ми підійшли до важких дверей зі старого дерева, прикрашених золотими вставками, що нагадували переплетені руни. Троян відчинив їх без будь-яких зусиль, і в наступну мить переді мною відкрилася велика зала.

Вона була величезною. Високою настільки, що погляд губився у темному склепінні. Стіни оздоблювали масивні кам’яні колони, прикрашені різьбленням у формі стилізованих драконів та сонячних символів. Між колонами горіли смолоскипи, і їх світло відбивалося у золотих панелях на стінах, створюючи ілюзію, що сама зала пульсує теплом.

Підлога була викладена спеціальними плитами — темними, трохи шорсткими, ніби їх створили з вулканічної породи. На них були подряпини, ймовірно від мечів і списів. Це справді було місце, де тренувалися справжні воїни.

По центру зали стояли манекени з чорного дерева, деякі з них пошкоджені або наполовину обвуглені. Були ще металеві мішені, рухомі платформи, і кола, накреслені золотом на плитах — бойові арени.

Жодного воїна не було видно.

Троян кивнув у бік великого кола, де підлога була трохи світлішою, ніби вона частіше за інші місця зазнавала впливу магії.

— Ставай туди, — промовив він м’яко, але владно. — Ми почнемо з контролю дихання. Це простіше, ніж здається.

Я зробила кілька кроків уперед і зупинилася в центрі кола. Голосно ковтнула. Подих перехопило не від страху, а від змішаних емоцій. Після всього, що сталося… після його губ на моїх… зараз мені важко було думати про дихання.

Троян підійшов ближче, майже впритул. Його тінь повністю накрила мене, і я б воліла загубитися в ній.

Про що я тільки думала?

— Дивися на мене, — тихо сказав він немовби витягуючи мене з непотрібних думок. — Дивися мені у вічі. Не на руки, не на полум’я. На мене.

Я підвела погляд.

Його фіолетові зіниці спалахнули ледь помітним сяйвом, і в цю мить зала ніби здригнулася. Здавалося, що навіть повітря в ній підкорилося його волі.

— Добре, — прошепотів він. — Тепер слухай.

І я слухала. Як заворожена.

Троян стояв переді мною так близько, що я відчувала тепло його тіла, хоча між нами залишалося кілька кроків. Він повільно підняв руку й показав, як мені дихати: глибше, повільніше, рівніше. Я намагалася повторити, але груди стискало так, ніби в них досі бринів відгомін нашого поцілунку.

— Ти напружена, — промовив він.

— Авжеж я напружена, — зірвалося в мене. — Я щойно тебе підпалила!

На його губах з’явилась тінь усмішки. Така легка, ледь помітна, але справжня.

— Мене важко знищити, Яро. Спробуй зосередитись на собі, а не на мені.