Розділ 21.

Троян здавався таким зневіреним, таким стривоженим та вразливим, що я й гадки не мала, що він аж так переймався моєю долею. Не те, щоб він був поганим, чи погано до мене ставився, чи робив щось таке, що було мені неприємним (якщо не брати до уваги цитування клятого пророцтва, яке по суті вигадав навіть не він), тож бачити князя таким засмученим було дуже незвично. Я опинилася в складній ситуації, і попри відчайдушний шепіт князя та його обіцянки усе виправити, мені досі було страшно. Я не знала, що робити, і яким був наш план. Точніше його взагалі не було. Я мала померти, а князь без упину торочив щось про те, що не дозволить, щоб це трапилося знову. А ще він обіймав мене так, як обіймають дорогих серцю людей, і дивився так, як дивляться на когось, без кого не усвідомлюють свого життя. Якщо раніше на його обличчі була крижана маска, то сьогодні я побачила, як вона з тріском посипалась, оголюючи справжні емоції та почуття князя. Мені здавалося, що я відчуваю його. Його тривогу, його відчай, його безпорадність, його гнів... А також його нереально сильне бажання і невисловлену потребу все змінити. Я не розуміла, як таке можливо, та моє серце немовби пропускало його емоції крізь себе. А, може, це були мої емоції? Я заплуталась. 

— Чому ти... — мій голос захрип, — чому ти сказав: "цього разу ти не помреш". Що це означає? — запитала я, трохи відхиливши голову від грудей князя й поглянувши йому у вічі. 

Троян вмить їх заплющив і негативно похитав головою. Я зрозуміла, що і на це запитання відповіді не буде, та щойно спробувала випручатись з його обіймів, як Троян ще міцніше притиснув мене до себе. Одна його рука тримала мене за талію, а інша торкнулася підборіддя, практично змусивши мене дивитися на нього.

В його очах вирувала незбагненна кількість емоцій. Гнів і туга, біль і надія, відчай і...ніжність. Здавалося, що я остаточно розгубилася. А ще відчула в грудях щось таке дивне, терпке й трохи пекуче. Неначе всередині мене утворилася крихітна жаринка — і вона зажевріла десь на дні серця.

— Будь ласка, — заблагав Троян ледве чутно. Його великий палець повільно погладив моє підборіддя, а в темних як ніч очах з'явилася туга змішана з надією. — Будь ласка, Яро, довірся серцю. Прошу, згадай.

До моїх очей чомусь ринули сльози. Вони почали щипати, а тоді просто покотилися щоками. В серці робилося щось геть дивне. Відчуття були такі, неначе хтось засунув руку мені в груди й міцно його стиснув. Я не могла дихати, лише дивитися. На Трояна. На глибоку зморшку між його бровами, на вуста, які він міцно стиснув у лінію, у вічі, які благали мене про щось неможливе. Я хитала головою, і мені було дуже шкода... Я не могла нічого пригадати. Нічого такого, чого не знала досі. Просто... На мить мені дещо здалося. Це було так дивно, але... На якусь секундочку мені здалося, що я колись вже бачила такий зболений вираз його обличчя. Та це, мабуть, було просто неможливо. Ми з Трояном ніколи не зустрічалися раніше. Він ніколи не покидав Безплідні Землі, а я ніколи раніше не була за Стіною. 

Я похитала головою, і жаль міцно стиснув моє серце.

— Пробач, — промовила тихо, — пробач, але я не можу. Не можу.

Світло надії, яке ще мить тому жевріло в його очах, згасло. Троян напружено видихнув. Його долоня ковзнула мені на потилицю, а чоло притиснулося до мого чола.

— Нічого, — прошепотів він, ледве ворухнувши губами. — Нічого. Рано чи пізно ти все одно згадаєш, або відчуєш, але зараз, — він ковтнув, — зараз просто заплющ очі.

Я не встигла запитати його, навіщо, однак зробила це. Щойно мої повіки зімкнулися, я раптом відчула як різко полетіла у порожнечу. Мої руки так міцно вхопилися за плечі Трояна, що я не відчувала пальців. Ми просто мчали назустріч невідомому, а коли все припинилося, і я знову змогла відновити дихання, мої очі відкрилися. Цей політ був не схожим на два попередні, бо цього разу ми були з князем лише удвох. І відстань, вочевидь, була незначною, бо мені здалося, що політ тривав лише якусь мить.

Ми стояли у моїх покоях у Місячній вежі, і між нами, здавалося, пломеніла напруга.

— Ми знову явилися? — запитала я, звівши очі на Трояна, який тепер здавався похмурішим, ніж зазвичай.

Він скупо кивнув, а тоді його руки зникли з мого тіла, залишаючи по собі якусь неприємну порожнечу. Чоловік відійшов від мене на кілька кроків, і ця відстань між нами відчувалася як щось неправильне. Мені раптом знову захотілося в його обійми – і лише думка про це здавалася мені нечуваною. Ми були знайомі кілька днів. Звідки взагалі в мене виникли такі дивні відчуття?

Я опустила очі й зробила судомний вдих. Зі мною направду коїлось щось дивне. Я справді щось відчувала, але... Я не знала, чи варто про це зізнаватися князю.

Він досі не відповів на жодне з моїх запитань – і це по-справжньому бісило.

— То, який наш план? — запитала я, очікуючи, що князь, як завжди проігнорує мене і мовчки собі забереться геть. Та цього разу сталося по-іншому. 

Троян тужливо поглянув на троянду, яка роквітла просто серед моїх покоїв, а тоді чоловік звів погляд на мене. 

— Наш план — зберегти тобі життя, — спокійно мовив він. — Але для цього найперше, що нам потрібно зробити — це одружитися.