Розділ 20.

Мої ноги немовби приросли до підлоги. Я не могла ні рухатися, ні дихати, ні відчувати. Здавалося, що на якусь мить я втратила відчуття часу й реальності, повністю занурившись у бездонну прірву порожнечі.

Слова пророцтва досі звучали в моїй голові, відлунюючи глухим дзвоном у скронях. Кожен його рядок нагадував зловісний жарт. Я не могла цього витримати, мої ноги зрадницьки підкосилися, а тіло зробилося чужим.

— Отже, мені судилося померти... — прошепотіла я, ледве ворушачи губами.

Повітря навколо нас почало гуснути, а золоті ниті на стелі захиталися, наче тремтіли разом зі мною.

Троян міцно тримав мене біля себе, обплівши дужими руками моє тіло.

— Що ти накоїв? — визвірився він до Триглава, міцно стискаючи мене у своїх обіймах. На якусь мить я розгубилася, і вже не знала, чи тримає мене князь, чи сам тримається за мене.

Триглав випростався. І його три голоси сплелися в один.

— Ти ж знаєш, що це не мої слова, брате. Я лише посередник між двома світами.

— І в цьому світі я повинна померти, — знову повторила я, не в змозі так легко прийняти свою долю.

— Ні, — руки князя струсили мене, змусивши поглянути йому у вічі. Гарні. З фіолетовим сяйвом навколо зіниць. 

— Я не дозволю тобі померти, — заперечив Троян мало не прогарчавши ці слова. — Пророцтво — ще не вирок. Це лише шлях, один із тисячі.

Триглав усміхнувся, та в його посмішці не було тепла. 

— І все ж, — прорік він трьома голосами, — не кожному під силу зійти з дороги, яка вже прокладена. Це може зробити лише той, чиї почуття сильніші за долю.

Золоті ниті на стелі почали згущуватись, сплітаючись у химерні візерунки. Я відчула, як моє серце закалатало у грудях,  немов би прагнуло вирватися. У вухах лунала якась мелодія — дивна, стародавня, і в ній бриніло щось до болю знайоме. Мабуть, в мене почалися галюцинації, чи якісь марення від пережитого стресу. Іншого пояснення не було.

Троян насупився й поглянув на бога з неприхованою злістю. Його голос став низьким і холодним, коли він мовив:

— Ти сказав вже задосить, Триглаве.

— Але не все, що мав, — божество трохи нахилило одне зі своїх облич. — Ти не гірше за мене знаєш — те, що написане на гілках долі — не стирається. 

Від його слів я здригнулася.

— Тобто, мені все одно доведеться заплатити життям?

Триглав не відповів. Лише спрямував на мене погляд одразу трьох своїх облич. У тому погляді не було зла — лише сум, і щось схоже на жаль.

— Кожна гілка долі має свій початок і кінець, — промовив він. — Змінити долю можна, але для цього треба відростити іншу гілку, нову, а це зробити не кожному під силу.

Його голос стих, і храм огорнула тиша. Я відчула, як рука Трояна легенько стиснула моє плече.

— Ми знайдемо спосіб, — сказав він упевнено, хоч у його очах жевріла тінь тривоги. — Я не втрачу її знову.

— Твоя самовпевненість коштувала тобі сім віків самотності, любий брате. Не змарнуй свій шанс знову.

Я гадки не мала, про що вони розмовляли, бо моя свідомість ніби перебувала у якомусь підвішеному стані. Сім віків самотності? Він дійсно так сказав, чи мені лишень почулося?

Запитань ставало делалі більше, а тривога у грудях наростала.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти шалений стукіт серця, але це не дуже допомогло.

Я відчувала страх — пекучий, гіркий, майже відчайдушний. Однак десь під ним жевріла маленька іскра надії, а може, сили.

Троян зціпив щелепи і вхопив мене за руку. Здавалося, що слова Триглава добряче його зачепили, бо він нічого йому не відповів. Князь потягнув мене до виходу навіть не попрощавшись зі своїм...братом?

В моїй голові знову загудів рій думок.

Ми вийшли з храму, і повітря назовні здалося холодним після того світла, яке, немовби торкалося нас всередині. 

— Він назвав тебе братом, — промовила я, ледве встигаючи за широкими кроками Трояна.

— У богів свої метафори, — пробурмотів він, явно ухиляючись від чіткої відповіді

— Не правда! — обурилась я. — Ти знаєш більше, ніж розповідаєш, і я вже втомилася витягувати з тебе слова щипцями! – я різко зупинилися і висмикнула правицю з долоні князя, змусивши його теж зупинитися. 

— Ти знав, що згідно пророцтва мені судилося померти?

Князь знову мовчав — і мені вперше захотілося застосувати силу на ньому.

– Відповідай! Ти знав? — закричала я.

— Так, — він зітхнув. Його очі здавалися тьмяними, неживими.

— Чому не сказав одразу? — запитала я вже спокійніше.

— Бо не хотів.

— Не хотів говорити?

— Вірити. 

Я розтулила вуста і не знала, що відповісти. Князь виглядав...розбитим. Ще жодного разу я не бачила його таким пригніченим. 

Я не розуміла його.

Це не він повинен був віддати життя за порятунок його земель, а я! Чому тоді він мав вигляд повністю зневіреного чоловіка? Наче це не мене, а його прирекли на смерть.