Розділ 19.

Коли ми вийшли за ворота замку, світ навколо здавався сірим і виснаженим. Безплідні Землі справді були такими — ні листочка на деревах, ні травинки на землі, лише темний пил і обвуглені камені, ніби колись ці землі хтось випалив ущент. Однак тепер я знала, що можу все змінити. Тільки потрібно було знайти спосіб. Та князь відмовлявся зі мною розмовляти, змушуючи варитися у власних думках.

Ми йшли мовчки і цього разу без Грома. Вітер куйовдив волосся Трояна, а я все дивилася на нього, і не могла зрозуміти, чому він такий похмурий. Здавалося, що чоловік повністю поринув якісь глибокі і важкі думки. Я здогадувалася, що причина в мені. Можливо, в моїй крові чи рослині, яка з неї зійшла. А може, князь просто втомився від моєї компанії і не хотів розмовляти. 

В моїй голові думки гули, мов розлючений рій бджіл. Я сама ще не оговталася від усвідомлення того, якою силою володіла. Але найбільше мене цікавило те, чому боги наділили цією силою саме мене? За якими якостями вони обирали? Та на жаль, вони не поспішали з відповідями. 

Дорога, якою ми йшли вела до гір. Там, де скелі змикалися у химерні арки, починався шлях до святилища — і ми долали його напрочуд легко. З кожним кроком повітря ставало прозорішим та чистішим. І з кожним вдихом я розуміла, що відчуваю якийсь дивний трепер у грудях. Це було передчуття. Погане воно було чи хороше, я не розуміла.

Храм до якого ми наближалися виростав прямо зі скелі й здавався продовженням гірського хребта. Тільки його стіни сяяли світлом, немов у них текло справжнє золото. Не холодне й блискуче, а тепле і живе.

Три високі шпилі здіймалися до неба, утворюючи знак тризуба. Між ними вигулькнув прозорий купол, у якому виблискували відблиски місяця. Перед храмом здіймалися масивні ворота, вкриті стародавніми символами, що світилися тим самим м’яким золотим світлом.

— Це неймовірно, — прошепотіла я, не в силах відвести погляду. — Здається, наче він живий.

— Так, — тихо мовив Троян. — Триглав завжди мав слабкість до розкоші.

Здавалося, наче князь добре його знав.

Він ступив уперед і торкнувся однієї з рун на воротах. Під його пальцями камінь спалахнув, і важкі двері відчинилися без жодного звуку.

Мені здалося, що повітря навколо нас стало густішим.

— Що б ти не побачила там — не бійся, — тихо мовив князь пропускаючи мене вперед.

Що ж, заспокоювати Троян явно не вмів.

Ми ввійшли всередину — і я затамувала подих.

У храмі панувала інша тиша. Не мертва, як у пустці зовні, а глибока, осяйна, наповнена життям. Сотні золотих нитей звисали зі стелі, немов проміння, що застигло у повітрі. Стіни храму були вкриті давніми розписами і чудернацькими фресками, де три постаті немовби сходилися в одну.

Посеред величезної зали стояв чоловік вбраний у довгий золотистий плащ. Чи то була сутність, чи дивовижа, про яку я читала в давніх легендах – невідомо.

Його постать сягала під самий купол — водночас прекрасна й страшна. Три його обличчя дивилися в різні боки: юне, доросле і старе. Кожне з них жило, рухалося, спостерігало. Я здогадалася, що це був Триглав. Його шкіра відливала тим самим золотим сяйвом, що струменіло від усього храму.

Я не могла відірвати погляду. Відчуття було дивне, неначе страх змішався з благоговінням.

— Ти привів її, брате, — промовили три різні голоси одразу, але в унісон. — Вона таки знайшла шлях до тебе.

Я різко обернулася на Трояна й підвела брови.

— Брате?

Та князь стояв непорушно, а його очі наповнилися непроглядною пітьмою.

— Це довго пояснювати, — тільки й мовив він, адже "пояснювати" — явно не те, що йому подобалося.

Триглав засміявся. Сміх луною прокотився залом, і золоті ниті здригнулися від його подиху.

— То він тобі не сказав? Як мило. Цуратися свого брата — цілком у дусі Трояна. Що ж, доведеться самому відрекомендуватися. Мене звати Триглав. Я — бог віщування. І твій візит сюди, любе дитя, я передбачив уже давно. 

— Краще називайте мене Ярославою, бо "любе дитя" — звучить вкрай дивно, — мовила я, остаточно розгубившись. 

Лише почувши слово "бог", моє серце немовби оскаженіло в грудях, а на кінчиках пальців затріщала енергія.

Триглав знову розсміявся – три різні звуки сплелися у тихий хриплий крекіт.

Я відчула, як спиною пробіг дивний холодок, але Троян лишався спокійним. Він ступив уперед, поглянувши на бога таким різким поглядом, що в моїх грудях зануртував жах.  І це відчуття чомусь злякало мене більше, ніж сам Триглав.

— Я буду називати тебе Ярою, — сказав. — Ти прийшла, щоб почути пророцтво, чи не так?

— Так, — важко ковтнула я.

Бог нахилив одне зі своїх облич  і поглянув просто на мене. Його погляд не випромінював нічого окрім порожнечі. Проте за мить він стулив свої позолочені повіки і заговорив:

— Щоб життя відродити у похмурих лісах, 

Темна князівна забуде про страх. 

Її крові живильної буде доста, 

смерть її – це життя, плата дуже проста...