Розділ 17.

Я не встигла оговтатись від слів князя, як двері замку відчинилися, і з них почали виходити люди. Багато людей. Хтось тримав смолоскипи, хтось зброю, а хтось просто вискочив слідом за натовпом, вочевидь, очікуючи побачити якесь незабутнє видиво. 

Моїм тілом прокотилася хвиля тривоги, коли на чолі цього люду з'явився Еліас. В мене не було довіри до цього чоловіка, на відміну до іншого, того, що обіймав ще міцніше, угледівши ошалілий натовп, що невпинно наближався.

— Чужинка!

— Вбивця!

— Вона прийшла, щоб погубити нашого князя! Вона забрала його розум! 

— Відьма!

Вороже налаштований натовп кинувся просто на нас. Я ковтнула клубок страху, гадки не маючи, що робити. Мої руки затремтіли, а по венах, наче захисний механізм, забриніла вогняна енергія.

На щастя Троян миттю зрозумів, як треба діяти. Він підвів руку вгору — і його голос роздався громом:

— Стійте!

Натовп зупинився. 

— Я хочу знати причину вашого бунту! — заволав Троян.

Люди почали перезиратися між собою і перешіптуватися, аж поки я не почула із натовпу дзвінкий жіночий голос:

— Ця дівчина вбила сторожових вовків. За законами Безплідних Земель, таке вбивство карається смертю. 

Я гадки не мала, ким була ця жінка. Вона стояла трохи далі за Еліасом. Її руде кучеряве волосся визирало з-під чорного каптура, а сама жінка була зодягнена у якесь темне вбрання, що нагадувало довгу сукню з рукавами.

Мені зовсім не подобався її ворожий настрій. І Трояну, вочевидь, також. Він грізно насупив брови й вистрелив у жінку таким убивчим поглядом, що всередині мене усе похолонуло. 

— За законами Безплідних Земель, вбивати вовків дозволено лише вашому князю або князівні. Я хочу, щоб почули усі, — гримнув Троян, його голос прорізав натовп, немов блискавка нічне небо. — Вона вбила сторожових вовків не як злочинниця, а як та, кому належить це право.

Він зробив крок уперед, не відпускаючи моєї руки. Його постать, здавалося, виросла над людьми, і навіть смолоскипи почали тремтіти, відкидаючи на нього примарне сяйво.

— Перед вами стоїть не чужинка, — продовжив він, — а моя наречена. Майбутня князівна Безплідних Земель.

Його слова зависли в повітрі, мов удар грому. Натовп стих. Лише потріскування смолоскипів і важке дихання десятків людей порушували цю гробову тишу.

Я стояла, немов закам’яніла, відчуваючи, як кожен подих стає глибшим, кожен погляд — уважнішим, зацікавленим. Мої пальці вп’ялися у тканину його плаща, та Троян не відпускав. Навпаки,притиснув мене ближче до себе, немов кидав виклик цілому світові.

— Вона прийшла сюди не для того, щоб погубити нас, — його голос став глибоким і владним, — а для того, щоб врятувати. Її прихід був передбачений стародавнім пророцтвом. Вона — єдина, чия кров здатна відкрити шлях до відродження земель.

Натовп зашумів, наче розбурхане море. Хтось опустив погляд, хтось пепешіптувався, а дехто — зокрема рудоволоса жінка — дивився на мене так, ніби хотів спалити силою власної ненависті.

— Брехня! — вигукнула вона. — Пророцтва — вигадки старців! Вона — відьма! Її магія спотворює правду!

Троян змахнув рукою — і крижана хвиля вітру, вдарила в обличчя натовпу, змусивши людей відступити на крок.

— Ще слово — і я нагадаю вам, ким є ваш князь, — промовив він тихо, але в його голосі бриніло щось небезпечне, майже тваринне.

Він повернувся до людей і гучно попередив:

— Віднині ви повинні пам'ятати: хто виступить проти неї — виступить проти мене. А хто посміє підняти на неї руку — не матиме права ступити на ці землі живим.

Його рука лягла мені на плече.

— Її ім'я — Ярослава! — мовив він якось занадто урочисто. — Майбутня князівна Безплідних Земель — і наша єдина надія.

У повітрі застигла оглушлива тиша.

В ту мить, коли люди опустили голови, а руде волосся жінки зникло в тіні каптура, я відчула, що моя доля вже переплетена з цими землями. Назавжди.

Вчинок князя жахав і вражав одночасно. Я почала усвідомлювати, що таким чином, він вочевидь хотів мене захистити, але привселюдно називати мене своєю нареченою без моєї на те згоди було просто нечувано!

Люд почав неохоче розходитись. Мабуть, вони хотіли ще трохи видовища, яке так швидко обрубав розлючений князь. Хтось шепотівся, хтось зиркав на мене з острахом, а дехто навіть хапав сусіда за лікоть, намагаючись зрозуміти, чи справді почув те, що почув.

Троян не відпускав моєї руки, поки останній зі смолоскипів не зник у темряві двору. Тільки тоді він повів мене до замку. Його кроки були швидкі, наче він боявся, що я передумаю, або що хтось нас зупинить.

— Ти щойно оголосив, — я ковтнула повітря, намагаючись підібрати слова. —  Що я — твоя наречена?

— Ти чула.

— Але навіщо? — вибухнула я. Та князь і бровою не повів.

— Бо інакше тебе розірвали б на місці, — відповів він різко, навіть не обертаючись. Його голос був рівний, але в ньому вчувався гнів. І ще щось таке, що він з усіх сил намагався стримати.