Розділ 16.

— Я зроблю для тебе все, що завгодно, світло моє, — прошепотіла я, і раптом відчула, як в грудях щось сколихнулося. 

Моє серце пришвидшено загуркотіло від власних слів, а на кінчиках пальців затріщала енергія — повільна і легка, вона засяяла блідо-жовтим світлом, коли я підвела руку вгору і зовсім несвідомо торкнулася плеча князя.

Я не могла зрозуміти, звідки я знала давню мову, і чому його слова зробили з моїм тілом щось дивне. Я поглянула на його ледь розтулені вуста, ковзнула поглядом вздовж лінії його щелепи вкритої густою чорною щетиною, а тоді знову глипнула йому у вічі. В цю мить мене турбувало багато запитань, зокрема й те: чому князь сказав мені це? Невже він дійсно вважав мене своїм світлом? І невже дійсно був готовим зробити для мене на все, що завгодно?

Та найбільше мене хвилювало інше...

— Звідки я знаю це? — тихо запитала. — Я ніколи не вивчала давньої мови. Ніколи не розмовляла нею, але вже вдруге я ловлю себе на думці, що.... знаю її? 

— Ти сказала вдруге? — раптом напружився Троян, надто швидко вловивши у моєму зізнанні те, що я мала б приховати.

Тільки мені більше не хотілося йому брехати. 

— Так. Я... — опустивши очі, я намагалася підібрати правильні слова, але не змогла. Довелося розповісти все так, як було.

— Коли я тікала з замку і ховалася від вартових, то випадково перечепилася у темряві і впала на...могилу. Могилу Ари.

Поглянувши на князя, я помітила як його обличчя, наче закам'яніло після моїх слів. 

— На її надмогильній плиті були викарбувані слова давньою мовою: "Нехай твоя душа віднайде шлях у темряві й повернеться додому..." Я ще тоді здивувалася, як мені вдалося зрозуміти цей напис. 

— Ти була на могилі, — шумно ковтнув князь, і я не змогла розгадати його інтонації. 

Чомусь, мені здалося, що йому це не дуже сподобалося.

— Присягаюся, я випадково там опинилася, і щойно зрозуміла де перебуваю, одразу побігла геть. Пробач, що потривожила могилу твоєї коханої, я справді не хотіла.

— Звідки ти дізналася про Ару? Хто тобі розповів? — різко запитав він, змусивши мене відсахнутися  від нього.  Очі князя спалахнули невдоволенням, чи то навіть люттю, і я одразу пошкодувала, що розповіла йому про це. Груди стиснуло незнайомим відчуттям болю, а світло на кінчиках пальців неприємно затріщало.

— Слуги, – тихо зізналася я. — Тільки не карай їх за це, будь ласка.  Я просто побачила портрети дівчини з рудим волоссям, і запитала про неї в слуг. Вони лише сказали про те, що вона — кохана князя, яка вже давно померла.

Троян заплющив очі і, як мені здалося, полегшено зітхнув.

— Не розпитуй більше про Ару ані в слуг, ані в мене, — наказав він суворим тоном. — Я знаю, що в тебе є багато запитань, але будь ласка, — сказав князь вже м'якше, майже благально. На його обличчі застиг такий болісний вираз, що моє серце мало не обірвалося.  — Будь ласка, — попрохав він, — ніколи не запитуй в мене про Ару. Просто забудь усе, що ти бачила і чула. Пообіцяй.

— Але, чому? — не могла зрозуміти я.

Князь глибоко зітхнув і підвів очі до неба. Під сяйвом місяця його обличчя здавалося смертельно блідим і надзвичайно втомленим. Здавалося, наче він не спав уже кілька днів. Хоча, насправді так і було.

Кілька довгих митей він дивився на небо, а потім знову поглянув на мене. 

— Бо я не можу нічого тобі розповісти. Я дуже хочу, ти навіть не уявляєш... Але тоді це порушить баланс, а потім...

Щойно князь промовив ці слова, як небо розітнув яскравий спалах блискавки, поза яким одразу пролунав гучний удар грому. 

Я здригнулася від цього жахаючого видовища, і князь миттю кинувся до мене, закриваючи собою увесь огляд. Його руки обплели мене міцними обіймами, і мені раптом перехопило подих від цієї раптової близькості. На мить мені здалося, що він затремтів.

— Не можна гнівити богів, Яро. Нам з тобою більше не можна гнівити богів, — прошепотів князь з відчаєм, який пронизав мене, немов отой спалах блискавки.

Я не знала, що раптом відчула в цю мить, але в горлі запершило від гіркоти, просоченої дивним присмаком ненависті, спрямованої на...богів.