Розділ 15.

Ми знову явилися, і цього разу, як запевнив мене князь, політ у безкінечну прірву здався мені доволі навіть стерпним. Я відчувала лише незначне запаморочення, коли Грім повільно перетнув браму. Ми прибули до замку досить швидко, і я подумки зробила собі відмітку, що являтися — дуже швидкісний спосіб переміщення. Можливо, мені навіть трохи сподобалося так подорожувати, та князю я про це нізащо не зізнаюся.

В нього від мене взагалі було купа таємниць. І схоже, що він не збирався так легко їх мені відкривати.

Щойно мої ноги торкнулися бруківки, я вдихнула повітря на повні груди й почесала шию Грому.

Він пирхнув мені в долоню, і я погладила його морду промовивши:

— Дякую, що захистив.

Позаду мене кахикнув Троян, а тоді покликав конюха наказавши йому подбати про коня.

Коли Грім повільно рушив за чоловіком в темному плащі, князь звернувся до мене:

— Я, взагалі-то, теж тебе врятував.

Він сказав це таким тоном, наче вбити мене не було його прямим наказом. Проте я все одно не змогла стримати усмішки.

— Ну, дякую.

Чи він теж хотів, щоб я почухала йому шию? Від власних думок мені стало ще веселіше, тож коли князь підійшов ближче, на моїх вустах сяяла посмішка.

— Радий, що твій настрій покращився, — слова Трояна прозвучали щиро, і я мимоволі поглянула йому у вічі. 

Фіолетове сяйво в його очах змусило мене знову затримати на ньому свій погляд, і князь миттю зрозумів, чому я на нього витріщаюся.

— Це знову сталося? – запитав він, і я кивнула йому у відповідь, перевівши погляд на величезний повний місяць, що осяював Похмурий замок. В цю мить будівля виглядала не такою вже й зловісною, а можливо, навіть трохи втомленою. Здавалося, що ці вікові стіни зберігали багато таємниць. Як і сам князь. Тільки сьогодні я надто втомилася, щоб розпитувати його про все. 

— Сьогоднішній день, чи то ніч, були збіса довгими, Трояне. Якщо ти більше ні про що не збираєшся розповідати мені, я б воліла трохи поспати.

На обличчі князя з'явилося щось схоже на розгубленість, коли наші погляди зустрілися. Потім він звів чорні брови на переніссі, і з подивом запитав:

— Ти гадаєш, що відтоді, коли я знайшов тебе біля Стіни, минула лише ніч?

Звісно, що я кивнула, бо так і вважала. Принаймні, до цього запитання.

— Чому ти так дивно на мене дивишся? — запитала я.

Троян негативно мотнув головою, а тоді криво всміхнувся і зовсім невесело зітхнув.

— Тут, на Безплідних Землях, відчуття часу дуже спотворене. Тобі може здаватися, що минуло лише кілька годин, але це лише ілюзія. Насправді, ти тут набагато довше, Ярославо, — слова князя викликали  мороз на моїй шкірі, бо я дійсно гадала, що перебуваю у володіннях темних кілька годин.

— Наскільки довше? — побоюючись почути відповідь, запитала я.

— Близько тижня.

— Не може цього бути, — заперечно похитала головою, вперіщивши шокований погляд у князя, обличчя якого здавалося напрочуд серйозним.

— Як? Як таке можливо? Адже я жодного разу не бачила сві... — і в цю мить я згадала слова князя.

"...тут немає світанків, Ярославо..."

Тоді я не надала особливого значення його словам, бо була налякана, але зараз... Зараз мені стало ще моторошніше.

Князь пильно вдивлявся у моє обличчя, очікуючи, коли усвідомлення нарешті потрапить у мою голову.

— Чому тут немає світанків? — моє запитання прозвучало так тихо, наче я боялася почути відповідь. Почасти, це дійсно так і було. Однак Троян не мав наміру приховувати від мене ще й це.

— Тому що для світанків треба сонце. А тут його немає вже багато століть. 

Я відкрила рот, щоб... Не знаю, що я хотіла сказати, однак не змогла. Троян говорив далі:

— Мої землі прокляті, Ярославо. Тут життя немовби зупинилося. Воно завмерло, чи точніше замерзло. Час сповільнився так, що для жителів Безплідних Земель здається, що вони проживають довгу, а насправді практично безкінечну ніч. Тут інша реальність, Ярославо. І до зустрічі з тобою, я був майже впевнений в тому, що змінити нічого вже не можна. Але в Лісі знову з'явився барвінок. І якщо на твоїх землях це нічого не означає, то тут — це означає надію. Твій вогонь справді може знищувати, якщо його не приборкати. Але також, твій вогонь — це живе світло, якого тут не бачили вже дуже й дуже давно. 

— Я...не... — мені забракло слів, щоб промовити бодай щось. 

Груди стиснуло від емоцій, яких було так багато — і всі вони немовби намагалися знайти вихід. Мені хотілося плакати, і я більше не могла стримувати у собі сліз, тихо схлипнувши. Те, що він сказав означало так багато всього для мене. Я неначе раптом усвідомила, що, можливо, Безплідні Землі — саме те місце, де люди мене по-справжньому потребують. Ні, навіть не так. Я раптом відчула це так сильно, що мені стиснуло горло. Здавалося, що я надто довго барилася, надто довго шукала шлях, хоча насправді, той шлях сам мене знайшов. 

— Ти...допоможеш мені... приборкувати вогонь? — слова плуталися, коли я нарешті почала говорити.