Розділ 14.

Слова Трояна про якесь пророцтво почали здаватися його хворою одержимістю. 

— Агов! — вигукнула я привертаючи до себе увагу не лише князя, але й торговця. — Моя сестра вийшла заміж замість мене! Я повинна була бути на її місці! Я повинна була стати дружиною Мстигора!

Я не знала чому мене раптом так зачепила ця ситуація, але всередині мене все горіло від емоцій. Я не могла зрозуміти: хто я, і що мені робити далі. Куди рухатися? Яка моя мета?

Ще сьогодні я хотіла знайти шлях, щоб повернутися додому і здійснити свій обов'язок, але тепер я взагалі не знала, чи є в мене дім.

Троян поглянув на мене так, як тоді, коли побачив біля Стіни вперше. Його погляд став холодним як лід, а слова до болю різкими:

— Розчарована, що твій коханий замість тебе обрав твою сестру? 

Що? 

Мої очі розширились від обурення, а в жилах немовби запульсувала гаряча лють. 

— Він ніколи не був моїм коханим! — випалила я на емоціях, міцно стискаючи пальцями сріблясту гриву коня. 

— Тоді чому ти аж палаєш гнівом?

— Я не па... — опустивши погляд на свої зап'ятки, я побачила, як моя шкіра сяяла. Вона неначе стала тонкою і прозорою. Крізь неї можна було чітко побачити тоненькі ниточки золотого сяйва.

От чорт...

Я таки дійсно палала. І це вже вкотре я й гадки не мала, як заспокоїтись.

— О боги, це що справжній вогонь? – вражено вигукнув торговець, прикувавши до мене захоплений погляд. От його уваги мені точно було не треба. 

– Невже ти те дівча з пророцтва? Невже боги вирішили дати нам шанс?

Я не знала, про який шанс говорив Деян, і чому він теж згадував про те прокляте пророцтво.Та щойно торговець поставив свої запитання, як Троян кинув на нього застережливий погляд.

— Ніхто не повинен дізнатися про це, Деяне, — суворо прорік князь. — Те, що ти побачив, заради порятунку наших земель, повинно залишатися у таємниці. Ти мене зрозумів? 

Торговець кивнув, ступивши кілька кроків назад. Здавалося, наче слова Трояна добряче його налякали.

— Так, мій князю. Я нікому про це не скажу, присягаюся!

— Тепер тобі краще звідси піти.

Деян, низько вклонившись, швидко розвернувся і рушив геть, раз по раз озираючись через плече. Його тінь розтанула серед нескінченних сутінків.

Троян мовчки стояв, вдивляючись у Третій портал. Камені його арки мерехтіли слабким сріблястим світлом, наче дихали — повільно, в такт пульсу самого світу. Князь провів долонею по повітрю перед ним, і від дотику в повітрі розійшлися кола, немов від каменя, кинутого у воду.

— Хм, — видихнув він, нахмурившись. — Жодних порушень. Знову.

Його голос прозвучав спокійно, але очі світилися тривогою. Він кивнув вершнику, і той, як два попередні, спробував увійти в портал. На нього чекала доля його попередників. Сяйво не випустило його з володінь князя, відкинувши на кілька метрів від порталу.

— Тобто...знову нічого? — запитала я, намагаючись говорити рівно, хоча в грудях усе ще горіло.

— Ні, — коротко відповів він. — Але щось змінилося. Я нутром це відчуваю, але не можу зрозуміти в чому справа.

Він обернувся до мене. Його погляд ковзнув по моїх руках, де ще мерехтіло золоте світіння. Я поспішно стисла пальці в кулаки, сподіваючись, що сяйво згасне, але воно лише посилилося, розтікаючись по венах.

Троян помітив, що я трохи не в собі. Його погляд став м'якшим, коли він підійшов до нас з Громом і прудко його осідлав опиняючись позаду. 

Тверді холодні груди притулилися до моєї спини, а шорсткі долоні ковзнули моїми передпліччями, знаходячи мої гарячі пальці й переплітаючи їх зі своїми. 

Від дотиків та близькості князя я здригнулася, але водночас відчула неабияке полегшення. Здавалося, що він поглинув той надлишковий вогонь, який переповнював мене. Його дотики поглинули. Кров у жилах неначе загуділа, а тоді сповільнилась. Шкіра на зап'ястках потьмяніла, повертаючи собі природний колір.

Я не могла зрозуміти, як так сталося. Чому моє тіло... Ні, вогонь. Чому вогонь у мені раптом підкорився Трояну?

Я обернулася до нього й вражено поглянула у вічі, райдужки яких знову замерехтіли фіолетовим сяйвом. Мене настільки заворожив колір його очей, що я забула те, що хотіла запитати. Натомість з моїх вуст зірвалися слова:

— Твої очі такі...прекрасні.

О, боги? Я справді сказала "прекрасні"? 

Дивні. Незвичні. Фіолетові. Я повинна була вимовити щось з цих слів, але натомість сказала "прекрасні" — і обличчя князя, неначе закам'яніло. Його рот трохи розтулився, а фіолетове сяйво зникло, наче я його вигадала.

Мені стало збіса ніяково, тож за мить я додала:

— Тобто... Я хотіла запитати, як ти змінюєш їхній колір?

— Я, що? — насупив брови князь. 

Ну от... Тепер він ще й подумає, що я збожеволіла.

— Фіолетове сяйво, — поспішила уточнити. — Твої очі буквально мить тому сяяли чарівним фіолетовим відтінком.