Розділ 12.

Повітря навколо нас раптово стало густішим, а чорні хмари темною завісою затулили місячне світло. Я не встигла й рота відкрити, аби запитати, що означає його «ми явимось», — як Троян обвів обома руками мою талію. Від його дотику тіло пронизала хвиля жару, а серце в грудях почало битися швидше.

— Може трохи замакітритись після приземлення, — прошепотів він, і в ту ж мить Грім обплів нас своїми тінями. Він ступив один крок, і я мало не виплюнула власні нутрощі, коли тварину різко смикнуло вгору.

Мені здалося, що світ раптом зник. Звуки, вітер, земля — усе зникло, неначе розчинившись в цій сліпучій порожнечі. Простір розчавив мене зсередини, і я відчула, ніби падаю в бездонну прірву, а Троян, міцно притиснувши мене до себе — падав разом зі мною. 

Лише секунду потому я різко втягнула в себе повітря, неначе виринувши з-під води. Моє серце прискорено гуркотало в грудях, а в голові запаморочилось, коли копита Грома знову торкнулися землі. Його тіні досі ховали нас від зовнішнього світу, але водночас, я теж нічого не могла побачити.

— Що це в біса було? — прошепотіла я, ще не розуміючи, стоїмо ми чи пливемо крізь марення.

Троян відповів не одразу. Його руки досі обіймали мене за талію, і він був так близько, що шкіру мурашило від його дихання.

— Це було явлення, себто спосіб переміщення, який значно економить час, однак відбирає натомість частину сили.

— Мене мало не знудило, — зізналася я, проігнорувавши тихий смішок, який видав Троян.

— Це нормальна реакція. Особливо зважаючи на те, що ти являлася вперше. Далі буде легше. Ти звикнеш, — додав він таким тоном, наче мені доведеться так пересуватися решту свого життя.

– Ну знаєш, — обурилася я, — мені б не хотілося до такого звикати. Нам ще довго ось так пливти в темряві? Відчуваю себе кротом.

Троян знову випустив тихий смішок, а за мить мовив:

— Ми майже на місці. 

Я відчувала, що ми вже не летимо у прірву, а рухаємось верхи. До мене долітали якісь різкі звуки, наначе удари десятків молотів врізалися у камінь.

— Чому я досі нічого не бачу? 

— Бо Грім огорнув нас тінями.

— Але я хочу бачити. Хочу дізнатися, що це за звуки.

Важке зітхання князя, здається, торкнулося мого карку.

— Ми біля Темного озера.

Він махнув рукою — і чорна пелена спала з моїх очей, даючи нарешті змогу розгледіти іншу частину його світу.

Спочатку мені довелося прикрити очі долонею від неочікуваного спалаху світла, яке лилося від сотень смолоскипів. Коли ж я нарешті звикла, переді мною розгорнулася картина, від якої всередині щось неприємно стиснулося.

Ми стояли на краю кам’янистого виступу. Униз по схилу, тягнулася величезна западина, схожа на кратер. Її дно було роз’їдене землею і наскрізь просочене глиною. Між каламутними потоками води, повільно ворушилися десятки людей — обдертих, виснажених, і згорблених під вагою важкої праці.

Повітря пахло пилом, гаром і металом, дзвін якого неначе розтинав простір. Внизу, просто біля Темного озера, стояли дерев’яні жолоби, через які текла мутна вода, змішана з піском. Робітники виливали у неї розчин і потім пропускали крізь решітки. Моє серце сколихнулося, коли я побачила, як на дні блиснули дрібні, золотаві іскри.

— Де ми? — запитала я тихо, міцніше чіпляючись за гриву коня.

— Це місто носить назву Офір.

Якщо чесно, ця деталь нічого мені не пояснила, бо я раніше ніколи не чула про таке місто. Та мене зацікавило інше.

— Ці люди, вони добувають золото? — прошепотіла я, не вірячи власним очам. — Тут? У Безплідних землях?

Троян не відповів. Його погляд був важкий, спостережливий. Грім пирхнув і підійшов ближче до краю, щоб я змогла розгледіти процес ще краще.

Люди працювали у воді по коліна, іноді навіть по пояс, заливаючи черговий пласт мулу у жолоби. Кілька вартових у темних обладунках, схожих на тих, що я бачила в лісі, стояли осторонь, спостерігаючи. 

— Це не просте золото, — нарешті озвався Троян. — Принаймні, не таке, як ти думаєш.

Я перевела на нього здивований погляд.

— Що це означає? — запитала за мить.

— Це золото особливе, — пояснив він, кинувши задумливий погляд на озеро. — Воно забезпечує народ Безплідних Земель харчами та прісною водою. 

— Як це? — не зовсім зрозуміла я.

Князь зітхнув, а тоді його погляд торкнувся моїх очей.

— Мої землі — безплідні, Ярославо. Тут немає полів чи степів, немає рослинності, немає навіть звичайних тварин. Ті вовки, яких ти бачила, і коні — всі вони мають певні особливості. Тож, аби вижити, наші торговці обмінюють золото та коштовне каміння на провізію. Це відбувається через спеціальні портали, які розміщені на південних кордонах з вигнанцями. Саме вигнанці забезпечували мій народ всім необхідним. І до сьогодні я вважав Мстигора своїм союзником, але твої слова поставили мою довіру до нього під сумнів. Тепер я не впевнений в його відданості. Але й повірити в його зраду без доказів я не можу. Саме тому ми зараз будемо перевіряти портали. Я повинен знати, чи вони надійно захищені, і чи хтось окрім торговців може крізь них проходити.