Розділ 11.

Князю зовсім не сподобалася моя ідея піти з ним, та він не встиг заперечити, бо раптом земля, неначе задрижала під тупотом важких копит. 

Десятки воїнів в темних обладунках оточили мене з усіх сторін. Їхні спини блищали в місячному світлі, а між ними мов сріблясті нитки натягнулися тятиви — і вони, всі як один спрямували на мене гострі стріли.

Серце у грудях застукало так, ніби хотіло вирватися назовні. Я заклякла, а мій голос зрадливо зів’яв десь у горлі, так і не прозвучавши. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. В цю мить я дійсно гадала, що мені кінець, але раптом Троян з блискавичною швидкістю кинувся уперед. Його постать виросла мов величезна чорна тінь. Він підняв руку, і я відчула, як повітря довкола нас почало змінюватись. Вітер одразу стих,  а сніжинки зависли у повітрі, наче їх зупинила рука князя. 

— Стійте! — його гучний крик розірвав ніч, і змусив кожного воїна завмерти. — Не стріляти!

Троян ступив уперед на кілька кроків, і голос у нього став таким, що пробирав до кісток:

— Якщо хоча б один із вас випустить в неї стрілу — я знищу душу кожного з вас! Не тільки тіло. Душу. Я прокляну кожного і приречу вас на вічні муки.

Я відчула, як холод пробіг по моїй спині, бо ці слова князя аж ніяк не здавалися пустими погрозами. Було в них щось таке, що не дозволяло сумніватись. Щось величне, владне і жахаюче. Люди не рушили. Деякі з них опустили луки так повільно, наче боялися зробити різкий рух і спровокувати гнів князя.

Еліас, який очолював загін, насупив брови, і я прочитала в його очах сумнів. Він глянув на своїх воїнів, на гострі наконечники стріл, на їхні напружені пальці. Потім — на Трояна, і лише тоді — на мене. 

— Князю, — його голос, здавалося, йому не належав. — Але ж ми отримали наказ вбити чужинку. Якщо вона — загроза…

— Хочеш, щоб я розпочав з тебе? — різко перебив його Троян, міцно стискаючи щелепи. Він зробив крок ближче так, щоб між ним й Еліасом не лишилося жодної дистанції. 

— Ні, князю, — воїн опустив голову, і, здавалося, прийняв поразку.

— Тоді залиште нас, — промовив Троян.

Цього разу Еліас миттєво виконав його наказ.

— Відступайте, — скомандував нарешті командир, хоча й неохоче. — Ми повертаємось до табору.

Десяток вершників заховали луки за спини й почали відступати.

Я випустила з грудей повітря з таким полегшенням, що здавалося, ніби відпустила зі страхом ще й частину болю. Троян не опускав руки. Він стежив за кожним рухом загону, аж поки його військо не зникло з поля зору, а потім чоловік повільно повернувся до мене.

— Це було...вражаюче, — пробелькотіла я, шокована усім, що щойно сталося. Троян звузив очі, а тоді підійшов до мене ближче. Фіолетове сяйво знову спалахнуло в його райдужках, але так само швидко згасло.

— Що саме? — тихо запитав він.

— Ну, те як ти сказав, що проклянеш душу кожного і приречеш їх на вічні муки. Мене аж промурашило від твоїх слів. Це було так переконливо,  що твоя погроза спрацювала.

— Це була не погроза, — процідив він крізь зуби, а тоді додав, — тепер залазь в сідло, поки я не передумав.

Троян сказав це таким убивчим тоном, що я не могла проігнорувати його прохання й швидко осідлала покірного коня. 

— Я хочу попередити тебе, що наша поїздка буде не такою, як ти собі уявила, — промовив князь, сідаючи позаду. Моя спина опинилася притиснутою до твердих, немов вилитих зі сталі грудей,  а тоді я відчула його подих в себе на потилиці. Здавалося, що моє серце от-от розтрощить груди він цієї дивної близькості.  Довелося повільно видихнути  й прочистити горло.

— Я ще ніяк не встигла уявити нашу поїздку, — огризнулася. — Знаєш, якось не до того було, коли мене з усіх усюд намагалися вбити.

— Ти перебільшуєш, — мовив Троян смикнувши за повіддя і Грім повільно рушив лісовою стежко. — Кілька хвилин назад ти сама мало не вбилася. А моє військо більше тебе не зачепить, можеш не хвилюватися.

— Ну звісно, після таких моторошних погроз. Я і сама злякалася. Тільки це ще не означає, що я можу тобі вірити.

— Я цього і не прошу, — різко промовив князь напружившись. — Я лише можу пообіцяти тобі, що поки ти зі мною — ти в безпеці. 

— А моя душа? — я гадки не мала, звідки ці слова з'явилися на моєму язиці, який я одразу прикусила, але було пізно.

Важкий, напружений видих князя охолодив мою потилицю, від чого я затремтіла. 

— Тобто, я хотіла запитати, чи правда все те, що ти погрожував зробити з душами своїх воїнів?

— Тобі зараз відповісти чесно, чи збрехати? — його голос прозвучав низько і вкрадливо, змушуючи мою гарячу шкіру вкритися сиротами.

— Чесно, — промовила я аж надто тихо.

Князь знову напружився, і я відчула, як його груди ще сильніше притиснулись до моєї спини.

— Правда, — промовив він, і, мабуть, теж відчув, що я припинила дихати.

— Але не хвилюйся. На твою душу я не зазіхаю.

Якщо його слова повинні були покращити ситуацію, то цього не сталося. Моє тіло немовби заціпеніло, і я не могла вдавати, наче не злякалася.