Розділ 10.

— Це неймовірно… — прошепотів Троян підійшовши ближче й практично став на коліна. Він поклав свої крижані долоні мені на передпліччя й легко їх стиснув зазираючи у вічі. — Ти носиш у собі полум’я життя.

Від його слів я здригнулася й ширше відкрила очі.

Яке до біса, полум'я життя, якщо я щойно мало не сконала?  Мною і так трясло, дихання рвалося, а слова Трояна ще більше мене налякали змушуючи серце в грудях божеволіти. Я лише починала усвідомлювати те, що сталося хвилину назад. 

О, боги! 

Я мало не спалила ліс! І якби не Троян з його умінням викликати сніг, то все довкола перетворилося б на попіл.

— Мій вогонь — це не життя, а швидше погибель для всього живого, — видихнула я відчуваючи тремтіння у всьому тілі.

Одна сніжинка впала мені на щоку, потім ще одна, і ще... Та всі вони миттю перетворилися на вологі сліди. 

Троян підвів одну руку й подушечка його великого пальця повільно, навіть ніжно ковзнула по моїй щоці. 

— Ти й гадки не маєш, якою потужною магією володієш, Ярославо, — князь, здавалося, навіть не намагався мене почути, перебуваючи в якомусь дивному, зачаровану стані.

— Моя магія — це прокляття, яке добряче ускладнило мені життя! — я спробувала докричатися до Трояна підвищивши голос, та чоловік ніби мене не чув. 

Мені довелося виплутатися з його рук, щоб хоч трохи прояснити голову.

— Тепер я точно знаю, що ти — та сама дівчина з пророцтва, послана Верховними богами, для порятунку Безплідних Земель. 

Поки я стояла на хитких ногах й ошелешено витріщалася на князя, він знову взявся повторювати якісь дивні слова:

— "Чужоземка з вогнем у крові, поєднається з князем у тьмі..." Трясця... Ти дійсно обрана. Тепер це пояснює те, як ти пройшла крізь Стіну, і чому вбила вовків.  Ти лише виконувала пророцтво.

— Нічого я не виконувала! — різко обурилася я, позадкувавши на кілька кроків. — Я захищалася!

Здається, споглядання за моєю силою геть кепсько вплинуло на Трояна. Він здурів!

— Я вже казала, що опинилася біля Стіни випадково! 

— Нічого в нашому житті не буває випадково, — очі князя знову зблиснули тим самим фіолетовим відтінком, змушуючи мене насторожитись і завмерти. 

— "Вогонь і лід зійдуться, й без жалю, відродять світ із криги та вогню..."

— Припинити верзти казна-що... — запанікувала я, з жахом спостерігаючи за тим, як князь наближався. 

— Ти обрана, Ярославо, — повторив Троян низьким, дещо хриплим голосом. — Ти — Вогонь, а я — Лід.

Мене аж пересмикнуло від захвату, з яким він промовляв кожне слово.

— Ти несеш у собі Світло, а я — Темряву. Ти повинна мені повірити—  і прийняти свою долю.

— Моя доля — це вийти заміж за князя вигнанців — Мстигора, і врятувати свої землі від таких, як ти! Ось це моє справжнє пророцтво, а не та маячня, яку ти постійно белькочеш! А ще, якщо вже страта відміняється, я все ж таки, хотіла б повернутися додому і забути про свою подорож сюди, як про поганий сон.

Троян різко зупинився. Його очі, ще мить тому сповнені фанатичного блиску, потьмяніли, наче в них розчинилися усі емоції

— Мстигора? — глухо перепитав він, наче не повірив власним вухам. — Князя вигнанців?

Я кивнула, міцно стискаючи кулаки, щоб хоч трохи заспокоїти тремтіння рук.

— Загони темних, тобто, твоїх підданих, вже дісталися наших південно-західних рубежів. Останні свідчення були про те, що вони проникли через землі вигнанців. Темні нищать наші села, крадуть врожаї і вбивають людей. — Голос тремтів, але я продовжувала. — Саме тому я погодилася на шлюб з Мстигором. Щоб об'єднати армії і виступити проти темних. Це єдиний шанс їх зупинити.

Я розуміла, що дуже ризикую розповідаючи про свої справжні наміри, але іншого виходу в цій ситуації я не знайшла.

Троян зробив крок назад, і я вперше побачила на його обличчі не зверхність, не холодну впевненість, а жах.

— Ні… — прошепотів він. — Це неможливо.

Вітер піднявся, закружляв навколо нас дрібним снігом, ніби намагаючись стерти наші слова.

— Темні не можуть перейти межу Безплідних Земель, — промовив він тихо, ніби сам до себе. — Їхні прокляття... Ти не розумієш... Ми — інші. Не такі, як ваші люди. Безплідні Землі — це неначе в'язниця для душ, пекло на землі, пустка. І звідси неможливо вибратися просто так, Ярославо.

— І все ж вони якось вибралися, — перебила я, дивлячись просто йому в очі. — І вони влаштовують набіги.

Про те, що звідси дійсно неможливо вибратися, я намагалася поки що не думати.

Князь різко звів голову, і в його погляді промайнуло щось небезпечне — поєднання паніки й гніву.

— Це неможливо, — повторив він крізь стиснуті зуби.

Я здригнулася від його слів і затихла.

Троян дивився на мене так, ніби розгледів у мені щось жахливе. Потім відступив ще на крок.

— Цього не може бути… — тихо сказав він. — Звідси немає шляху, тільки якщо...