Розділ 9.

Місячне світло падало на руку князя, і барвінок світився, немов жива іскра серед цього мертвого краю.

Троян довго мовчав, а я нічого не розуміла. Його погляд, задумливий і дещо підозрілий, ковзав з листка на мене — і так кілька разів.

— Звідки це тут взялося? — нарешті тихо запитав він, хоча в його голосі вже не було колишньої холодності. 

— Я… не знаю, — прошепотіла я.  — Це ж звичайна рослина – барвінок. В наших лісах він росте на кожному кроці, ось і тут виріс собі, — знизала плечима, зовсім не розуміючи дивного запитання князя.

Троян підійшов ближче. Його тінь упала на мене, і я відчула, як від нього повіяло прохолодою.

— А в наших лісах, — процідив він крізь зуби, —  вже сім століть нічого не росте. Можливо, ти не зауважила, коли потрапила сюди, та наші землі звуться Безплідними не просто так. Все, що залишилося від живого тут  — це сухі дерева, які досі не прокинулись після вікового сну.  На цих землях нічого не росте, Ярославо. Жодного зеленого стебла, жодної травинки. А тут раптом з’являєшся ти — і з землі проростає перша рослина. 

Він глянув униз, потім знову на мене, та я гадки не мала, як на усе це реагувати. 

Сім століть нічого не росте? Тоді як вони тут виживають? Що люди їдять, чим годують худобу? Як взагалі можна жити в таких умовах? У моїй голові спалахнуло безліч подібних запитань, але зараз був не час їх ставити.

— Як ти це зробила? — різко запитав Троян, змушуючи мене ще міцніше вчепитися в гриву Грома.

— Я нічого не робила, клянуся,  — відповіла я, хоча в самої в грудях стискалося від погляду князя.

Він відступив на крок, і знову поглянув на листок у своїй руці, наче хотів на ньому побачити відповідь.

— Це повинна бути ти, — сказав вінза мить, і кінь тихо пирхнув, ніби підтверджуючи його слова. 

Та правда була в тому, що я дійсно нічого не зробила! Я гадки не мала звідки під цим сухим деревом з'явився барвінок.

Князь опустив погляд, ніби роздумував над чимось дуже важливим. 

— Я бачив барвінок востаннє, коли... — він різко обірвав себе і з його грудей вирвалося важке зітхання. 

— Цю рослину вважали символом вічності, аж поки життя не покинуло наші землі. Тепер я бачу його знову, і в мене виникає запитання — як? Як ти це начаклувала? Яка в тебе сила? 

Я мовчала. У горлі пересохло, а серце  закалатало так сильно, що я мало не задихалася.

Князь знову підвів погляд — тепер уже зовсім інший. Він примружився й дивився на мене так, наче намагався розгадати загадку, якої сам боявся.

— Якщо ти принесла життя туди, де його не було… — він зупинився, ніби не насмілювався договорити, — тоді, можливо, пророцтво справжнє.

Я здригнулася від цього слова.

— Пророцтво? — тихо перепитала.

Троян мовчав ще кілька секунд, а тоді промовив:

— “Щойно паросток перший зійде, князь обітницю щиру складе...", — він вимовив ці слова повільно, наче зважував кожен звук. У його виконанні це так зване "пророцтво" звучало, наче уривок з казки.

— Яку ще обітницю? — запитала я, заворожено спостерігаючи, як пильно Троян розглядає листочок.

— Якби ж я знав. Раніше я вважав усі ці пророцтва вигадками старих жриць. Але тепер...

Його пальці розтиснулись, і листочок барвінку впав на землю.

Я опустила погляд і побачила як земля під ним ворухнулася, наче приймаючи його в себе. Листочок прямо на наших очах пустив маленьке коріння міцно чіпляючись ним за землю.

Троян завмер як і я, а потім він повільно підвів на мене очі, в яких я побачила якийсь благоговійний жах і тихе визнання.

— Ти точно не проста дівчина, Ярославо, — тихо промовив князь і сила в мені, неначе завібрувала від його слів. Це було погано. Дуже погано, та я намагалася не зважати на жар, що раптово забринів жилами.

— Я — звичайна, — намагалася запевнити, однак чим сильніше я хвилювалася, тим більша хвиля вогню наростала всередині мене.

Погляд Трояна ковзнув убік і чоловік подивився на мої руки, якими я міцно вчепилася в гриву коня.

— Я хочу, щоб ти чесно сказала мені, якою магією володієш, — він тиснув на мене не лише словами, але й усією своєю темною сутністю. Однак я не бажала йому підкорятися.

— Яке значення має моя сила, якщо мене сьогодні стратять? 

Це було доволі ризиковано, говорити з князем так зухвало, але я дуже хвилювалася, ось і не контролювала своїх слів.

Троян якийсь час мовчки ковзав по мені важким пильним поглядом, а потім зітхнув:

— Страти можна буде уникнути, якщо ти...покажеш мені, що вмієш.

Від його слів, чи то пак обіцянки, вогонь ще дужче запульсував тілом. Ця сила неначе сама підштовхувала мене довіритись йому і...показати. Та це було збіса небезпечно. Я ж могла... вбити його. І лише думка про це чомусь змушувала серце здригнутися.

— Я не... Я не впевнена, що не нашкоджу тобі чи Грому, якщо спробую показати. Це... Воно не завжди піддається контролю.

— Воно? – князь ще дужче звузив очі.