Розділ 8.

Щойно паросток перший зійде,

Князь обітницю щиру складе.

Чужоземка з вогнем у крові

Поєднається з князем у тьмі.

Я зірвалася вниз, не встигнувши навіть схопитися за іншу гілку, й відчула різкий біль. З руки закапала кров. Повітря вирвалося з грудей у короткому відчайдушному крику. Та перш ніж земля встигла розтрощити мені кістки, мене підхопила чиясь сила.

Я впала не на холодну землю, і не в пащу розлюченого вовка, а на щось живе, тепле й потужне. 

Це був кінь! 

Його м’язи напружилися під моїм тілом, коли він різко піднявся на диби, голосно заіржавши.

Це було неймовірно, бо я не померла. Мене підхопив Грім! 

Я судомно вчепилася в його сріблясту гриву, не розуміючи, як він узагалі тут узявся. Серце калатало від емоцій, а дихання збилося, та попри все я почувалася збіса щасливою. 

Під копитами коня залунало гарчання, та воно швидко стихло, коли вовк побачив чорного велетня. Він різко сахнувся вбік і, загарчавши востаннє, прудко шуганув у хащі. Його тінь, неначе розчинилася між темними стовбурами.

— Ти... — прошепотіла я, гладячи шию коня. — Громе, ти мене врятував. Дякую.

Кінь тихо пирхнув і на мить обернув голову, торкнувшись моєї руки м’якими мокрими ніздрями, ніби визнаючи мене. Цей дотик — простий, але такий дивний і знайомий водночас, пройняв мене до кісток. У мені щось озвалося, якийсь давній спогад або якась забута миттєвість.

— І що це зараз було, Громе?

Я здригнулася, почувши цей низький і владний голос, від якого віддавало гострим металом. 

Моє серце стрімко закалатало. Повільно обернувшись, поміж дерев я побачила Темного князя — і вся моя радість від порятунку різко випарувалась.

Ну звісно. Грім був його конем, тому очевидно, що і його господар ходив десь неподалік. Тільки мене це аж ніяк не радувало. 

Чорний плащ Трояна торкався землі, а крижані очі, в яких відбивався подив, дивилися просто на мене. У місячному світлі його обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру.

— О, Ярославо, і ти тут? — його тон був оманливо спокійним, але не менш моторошним. 

— Вирішила прогулятися Темним лісом, чи, можливо, прийшла вбити ще кількох вовків? — тихо, запитав він,  і кожне його слово влучало в мене, наче удар блискавки.

Троян вже знав правду. Мені кінець.

Я ковтнула повітря, намагаючись не здригнутися. Потрібно було щось сказати, пояснити, бо все було не так просто.

— Я… не мала вибору. Вони напали на мене.

Князь злегка схилив голову вбік і його погляд ковзнув униз — на подряпини на моїх руках, на зламані гілки під деревом. Потім чоловік знову підвів очі на мене.

— Я бачив, як Грім тебе врятував, — тихо мовив князь, коли підійшов ближче. У його голосі було чутно нотки здивування і дрібку цікавості.

— Дивно, — хмикнув чоловік. — Грім ніколи не слухає нікого, окрім мене, і тим паче, не полишає мене для того, щоб врятувати вбивцю-чужинку.

— Я не..., — так, я вже збиралася обуритися. Хотіла крикнути, що я захищалася, і що я не вбивця, але... Вовки були мертві — і в цьому була моя провина. 

— Ти не... що? — заохочував князь продовжити, але мої слова загубилися.  — Ти вбила сторожових вовків, а також, якимось дивним чином зачарувала мого коня. Якою магією ти володієш? 

— Я... що? Я нікого не зачаровувала, — спробувала виправдатись, але той погляд, яким нагородив мене князь, говорив про те, що моїм словам тут ніхто не вірить.

— Проте вбивства вовків ти не спростувала, — хмикнув він.

— Я захищалася! Вони напали на мене! — голосно закричала я та мої виправдання його не цікавили.

Князь якусь мить пильно розглядав мене, а тоді сказав:

—   Я не знаю, які закони на твоїх землях, та в нас, за вбивство сторожових вовків передбачена смертна кара, — він промовив це так спокійно, наче для нього це буденна річ — карати когось смертю. 

Не дарма я хотіла звідси втекти.

— Тепер...мене вб'ють? — запитала я тремтячим голосом.

Він кивнув.

 – К-коли?

— Хотів би я сказати, що тебе стратять на світанку, але... на Безплідних землях немає світанків, тож тебе стратять негайно, — тим самим байдужим, навіть знудженим тоном відповів князь. 

Моє серце мало не розірвало груди від страху. Я вже хотіла було злізти з коня й випробувати свою силу на князеві, та раптом Грім голосно заіржав, і знову став на диби. Він не хотів мене скидати, він намагався не підпустити до мене Трояна. 

Його копито вдарилося об землю, а тоді він нахилився, і я мало не злетіла з нього сама. 

— Що ти зробила з моїм конем? Тепер він ще й збожеволів! — вигукнув Троян, обійшовши тварину з іншого боку.

Кінь знову заіржав, і ще раз вдарив копитом об землю. Цей рух раптом привернув увагу князя. Він неначе щось помітив і схилився. Я побачила в його очах справжнє здивування чи то навіть шок, перед тим як він почав повільно опускатися на землю перед конем. 

— Цього не може бути, — тихо і вже не так впевнено як зазвичай промовив чоловік, торкаючись руками чогось, чого я не могла роздивитися у темряві.