Розділ 7.

Висковзнути з Похмурого замку  було не важко, адже вся варта, вочевидь, відправилася до Крижаної Стіни разом з Трояном.

Я тихо пробралася через напівтемні порожні коридори, а тоді штовхнула важкі масивні двері, відкриваючи собі легкий шлях для втечі. 

Моїми жилами завібрувала вогняна сила, щойно холодний вітер вдарив мені в обличчя. Небо було вкрите хмарами, з темряви яких важко пробивалося місячне світло. Мені стиснуло груди від відчуття страху і небезпеки, а на кінчиках пальців знову з'явилося оте потріскування ледве помітних іскор.

Я встигла ступити лише кілька кроків слизькою бруківкою, як неподалік загомоніли голоси вартових. Мені здалося, що я навіть почула кроки, які наближалися — і це змусило мене на мить розгубитися. Я не знала, що робити. Моє серце перелякано закалатало у грудях, а ноги неначе перетворилися на важкі каменюки. Я знала, що мені не варто було привертати до себе уваги, навіть якщо я ще не встигла накоїти нічого лихого.

Я ледве знайшла в собі сили рухатися, в останню секунду зметикувавши й рвонувши за статую якогось воїна. Коли двоє височенних вартових пройшли повз і не помітили мене, я не знала, як тішитись. Та все ж, мені варто було бути більш обачнішою, і краще стежити за тим, куди я ступаю. 

Чи то через страх викликаний вартовими, чи то через власну незграбність я почала повільно задкувати і не зчулася, як мої ноги наштовхнулися на щось тверде. Я різко похитнулася, наступила черевиком на свою сукню, і тихо зойкнула приземляючись сідницями прямо на якусь холодну кам'яну плиту. Серце аж підстрибнуло до горла від жаху, а дихання збилося. Я почала повільно підводитись, роззираючись у темряві ночі, і не розуміючи, що щойно сталося. Здавалося, що та кам'яна плита вигулькнула невідомо звідки. Світло, яке линуло від місяця стало ще тьмянішим, і я заледве могла розгледіти обриси плити. Жар, що розливався судинами зігріваючи кров і тіло, раптом завібрував всередині мене, а кінчики пальців затріскотіли легкими іскрами, які утворювали слабке світло. Це відчуття було дивовижним, але водночас трохи моторошним. Мої пальці... Здавалося, що вони випромінювали світло. З них не лився вогонь, як було зі мною раніше, і не було такого відчуття, наче енергія вогню от-от розірве мені судини і вистрілить полум'яним струменем з плоті, спалюючи усе довкола. Цього разу відчуття були іншими. Спокійнішими. Легке тепло, неначе повільно й невагомо текло у мені, дозволяючи контролювати його силу. Контролювати... Зараз це тепло було світлом, а не вогнем. І ці нові відчуття, наче я світилася зсередини, ошелешували.  

На мить я відволіклася від реальності прислухаючись до себе й милуючись світлом, і зовсім забула, що мені потрібно було забиратися звідси. Та щойно я ступила крок убік, збираючись тікати, як мою увагу привернули завитки, які я краєм ока помітила на плиті. Завагавшись й відчувши, як прискорюється моє серцебиття, я простягнула руки вперед й пригледілась до вирізьблених символів, що нагадували літери давньої мови. Я нахилилася нижче, щоб краще рогледіти напис, і світло моїх пальців стало ще яскравішим.

Я прошепотіла слова давньою мовою так, наче давно їх знала:
"Anima tua viam in tenebris reperiat et ad domum redeat..." 

Що в переклалі означало: "Нехай твоя душа віднайде шлях у темряві й повернеться додому."

О, боги...

Я відсахнулася від плити так, наче вона обпалила мої долоні. Це кам'яна плита була... могилою. Я зрозуміла це тоді, коли мій погляд поповз вище, де на краю цієї могили я побачила квіти. Сухі й темні, як і все, що мені доводилося бачити на Безплідних Землях. Але найбільший жах мене накрив тоді, коли я поглянула на невеликий кам'яний надгробок. Не те, щоб я ніколи не була на цвинтарі чи не бачила могил. Смерть завжди йшла  в ногу з життям, тому побачити якусь там забуту могилу біля замку не було для мене чимось дивним. Та сьогодні все було по-іншому, бо на надгробку чіткими, втисненими у камінь лініями було виведено ім'я — Ара.

Я стояла перед кам’яною плитою відчуваючи, наче всередині мене все заледеніло.

Кліпнувши кілька разів я не могла повірити своїм очам. Ара? Та сама загадкова зеленоока жінка, яку я бачила на старих картинах в замку?

Мої пальці тремтіли, і світло на них поволі почало згасати. Повітря навколо, здавалося, стало важчим й вологішим даючи зрозуміти, що пора звідси забиратися.

Я відійшла назад, але ноги тремтіли так, неначе земля під ними відмовлялася мене тримати.

Всередині мене спалахнула паніка, а груди стисло якимось невідомим дивним відчуттям, наче я побачила щось таке, чого не варто було бачити. Мені більше не хотілося залишатися тут ані секунди.

Зробивши глибокий вдих я різко зірвалася з місця й помчала в сторону брами оминаючи статуї воїнів, які немовби охороняли могилу Ари. 

Місяць ковзнув над хмарами, кидаючи на двір примарне світло, і я швидко помчала вперед, притискаючи до грудей руку, що ще жевріла слабким теплом.

Мене гнало не лише бажання врятуватись. У грудях пульсувало щось глибше. Якась дивна, гірка тривога, що підказувала мені бігти ще швидше і не озиратися. 

Ким була ця Ара насправді? І чому її образ, той самий, що прикрашав стіни Похмурого замку, не хотів стиратись із моєї пам’яті?

Я пролізла крізь вузьку арку, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі, й зупинилася перед головною брамою. Вона стояла прочинена. Мабуть, сторожа справді пішла до Стіни.