Розділ 6.

Чужоземка з ворожих світів,

Переможе заклятих вовків.

Там де іскри розсипить вона

Знов відродиться згасле життя.

Я сиділа на кам'яній лаві у Тронній залі і не могла припинити думати над словами Трояна: 

"...ти застрягла тут надовго". 

Моє серце скаженіло в грудях від нетерплячки, а на язику крутилися десятки запитань. 

Що все це означає?

Чому я застрягла?

Коли я зможу повернутися?

Що мені робити?

Однак в цю мить я навіть не могла нічого запитати, адже щойно я відкрила рот, щоб обуритися, як до Тронної зали увірвався той інший чоловік, Еліас. Він мав аж надто стурбований вираз обличчя, коли говорив князю, що в нього є важливі новини не для чужих вух. Троян швидко покинув свій трон наказавши мені зачекати — і ось я залишилася одна, гадки не маючи, як довго мені чекати князя, і на що сподіватися.

Можливо, Еліас приніс гарні новини? Може, Стіна дійсно пошкоджена, і я зможу без перешкод повернутися додому?

Це було б чудово, зважаючи на перспективу залишитися тут на невизначений термін. 

Мабуть, моя сім'я там божеволіє від хвилювання. Я впевнена, що армія на чолі з моїм батьком вже прочісує ліс й обстежує кожен його клаптик. Ельза, цілком ймовірно, вже сотню разів пошкодувала про ті свої образливі слова, які вона зопалу кинула мені, коли я мало їй не нашкодила. 

Я починала сумувати за ними, і той сум відгукувався ниючим щемом у грудях.

Коли князь увійшов до зали, я навіть не підвела голову — настільки сильно погрузла у власних думках. 

Та коли він заговорив:

— Ти досі тут, — я одразу зірвалася на ноги від несподіванки.

— Не варто було підводитись, Ярославо, — зауважив князь зупиняючись в кількох метрах навпроти мене. Його обличчя було напруженим, а очі виказували тривожні думки, які, вочевидь, блукали далеко від замку.

— Щось сталося? — запитала я, хоча, мабуть, не варто було. 

Троян різко насупився, підвів на мене очі, і після хвилини пильного розглядання, ствердно кивнув.

— Хтось вбив сторожових вовків поблизу Стіни, — промовив Троян і моє серце зрадницьки стиснулось, а ноги затремтіли від страху. 

— Еліас виявив п'ять трупів з обгорілою плоттю, ще трьох вовків віднесли до цілителя. Вони у важкому стані, — жовна Трояна нервово засмикались і чоловік міцно стиснув щелепи. Здавалося, наче він був готовий прямо зараз поквитатися з вбивцею вовків. 

Поквитатися зі мною. 

О, боги...

Мої вуста затремтіли, а руки стиснулися в кулаки. Якби князь був хоча б трохи уважнішим в цю мить, він би міг щось запідозрити, але...

Він поспішав. 

 — Я повинен побачити все на власні очі перед тим, як знайду того, хто це зробив із ними. Вибач, але нашу розмову доведеться відкласти. 

Троян видавався аж надто занепокоєним, щоб звернути увагу на те, що я не мовила йому жодного слова, стиснувши руки так, що нігті врізалися в долоні.

Князь уже розвернувся до виходу, а я, остаточно розгубилася й вигукнула: 

— Зачекай! — вийшло аж надто гучно і дуже тривожно.

Троян завмер почувши мій крик, різко зупинився. Його чорний плащ ковзнув по мармуровій підлозі, а широкі плечі напружились. Він повільно обернувся, і поглянув на мене так, що хребтом прокотилася морозна хвиля.

— Що? — запитав різко.

Я ковтнула клубок у горлі, намагаючись не видати паніки, яка стискала груди.

— Я… хотіла запитати, — мій голос тремтів, але я зібрала докупи рештки хоробрості, вигадуючи кляте запитання.

— Чи може це бути хтось з-за Стіни? Ті, хто шукає мене? 

Троян нахилив голову і почав розглядати мене ще прискіпливіше. Здавалося, наче чоловік вже здогадувався про мою таємницю. 

— Ти припускаєш, що вони вже тут? — його очі потемніли.

Моє серце вискакувало з грудей, та я ствердно кивнула.

— Можливо, вони потрапили крізь тріщину або знайшли інший шлях.

Його погляд на мить зупинився на моїх руках — на тих кулаках, що я так і не розтиснула. Я відчула, як мої щоки спалахнули жаром, і злякала, що він прямо зараз прочитає все по моєму обличчю. Проте князь лише різко відвернувся.

— Якщо це так, — промовив він, — то наші світи опинилися на межі війни швидше, ніж я очікував.

Він рушив до дверей, а я знову лишилася наодинці. Тільки тепер моє дихання було уривчастим, а серце калатало ще гучніше, адже я знала, що обгорілі вовки — то моя провина. І рано чи пізно Троян про це дізнається.

Я безсило опустилася назад на кам’яну лаву, відчуваючи, як мотузки моєї брехні дедалі міцніше затягуються довкола шиї.

Мені потрібно було забиратися звідси поки не стало пізно. Та проблема була в тому, що я не знала куди бігти. Можливо, варто було повернутися до Стіни? Не знаю... Торкнутися її рукою? Впасти перед нею на коліна і благати повернути мене назад?  Пошукати інший шлях? Зрештою, будь-які мої дії були б кращим рішенням, ніж бездіяльність. Краще я ризикну і спробую втекти, ніж залишуся тут, в цьому Похмурому замку, чекаючи на вирок князя, якщо уцілілі вовки раптом вкажуть на мене.