Розділ 5.

Я піднімалася вузькими гвинтовими сходами в супроводі двох слуг і з усіх сил намагалася не виказати жаху, який охоплював мене, що вище ми здіймалися. Камінь під ногами здавався вогким і слизьким, а тьмяне світло смолоскипів лише посилювало відчуття, ніби в замку віками правила темрява. До сьогодні я могла лише уявляти Похмурий замок — загадковий палац з легенд, де панує жорстока влада Темного князя. Однак тепер я йшла його коридорами, і сама думка про зустріч з ним стискала серце тривогою.

Я шалено хвилювалася. Щоб відволіктись, почала розглядати стіни, вздовж яких тягнулися старовинні, місцями потемнілі від часу портрети. Високі рами, прикрашені різьбленням у вигляді переплетених виноградних лоз і колючих троян, обрамляли одне й те саме обличчя. Обличчя дівчини, молодої і вродливої, з довгим рудим волоссям, яке здавалося полум’ям у темряві. Золото її пасм немов випромінювало власне світло, і навіть в цьому гнітючому замку воно виглядало живим. Її зелені очі нагадували яскраві смарагди, в блиску яких ховалося щось значно вагоміше. Якась таємниця.

Я зловила себе на тому, що не можу відвести погляду. Портретів було багато — десяток, якщо не більше, і на кожному вона була зображена по-різному: то в білій сукні серед темних троянд, то у мисливському плащі з луком за плечима, то у вінку з польових квітів. І що далі ми йшли, то виразніше в моїй голові звучало питання, яке вже неможливо було стримати.

— Хто ця дівчина? — тихо запитала я, не впевнена, чи отримаю відповідь.

Слуги — дві темноволосі худорляві жінки середніх років у темних простих сукнях — зупинилися й переглянулися між собою. У їхніх поглядах промайнула тінь настороженості, і я миттю пошкодувала про свою цікавість. Вони мовчали так довго, що я гадала, відповіді не буде. Та зрештою, трохи поміркувавши й, вочевидь, зваживши всі "за" і "проти" старша з них, та, що несла підсвічник, тихо відповіла:

— Ми знаємо лише те, що її звали Ара. Князь ніколи не розповідав про неї жодних подробиць, — вона опустила очі, немов боялася власних слів, — але її портрети висять тут стільки, скільки ми служимо в замку.

— Кажуть, наче князь досі кохає її і чекає на неї, хоча вона померла кілька століть тому, — додала друга жінка, ще більше знизивши голос.

Кілька  століть тому? Може, вона мала на увазі – кілька років?

Від слів служниці моєю спиною промайнув холодок. На мить мені навіть здалося, ніби зелені очі дівчини на портреті стежать за мною, і я відчула, як серце в грудях забилося швидше.

Мене провели крізь ще кілька заплутаних коридорів і зупинили біля високих різьблених дверей. Важкі, з темного дерева, вони несподівано легко відчинилися від легкого поштовху служниці. Я переступила поріг і... затамувала подих.

Це була зовсім інша реальність.

Покої в Місячній Вежі здавалися осяяними світлом навіть без сонця. На високих стінах білі й сріблясті панелі переливалися в сяйві золотих візерунків. Витончені лілеї, звивисті лози та яскраві зорі, що здавалося, оживають у світлі свічок — все це здавалося надто казковим. Стеля була склепіньчастою, прикрашеною мозаїкою з блакитного та золотого скла, яка вловлювала навіть найменший відблиск полум’я й розсипала його по кімнаті.

Посередині стояло широке ложе з балдахіном, укрите білими тканинами, легкими й ніжними, мов шовк. Уздовж стін я побачила шафи й різьблені скрині, прикрашені золотими вставками. Навіть важкі портьєри на вікнах сяяли, наче їх ткали з тонких сонячних ниток.

— Ваші покої, пані, — тихо мовила одна зі служниць.

Мене охопило дивне відчуття — і серце в грудях затріпотіло якось по-іншому. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Це місце було розкішне, навіть надмірно. 

Можливо, в цьому замку було заведено так приймати гостей, ну або... на мене просто хотіли справити враження. 

Що ж... Я дійсно була вражена.

Слуги допомогли мені роздягнутися й повели у суміжну кімнату, де на мене вже чекала велика кам’яна купіль, вирізьблена просто в підлозі. Її краї були оздоблені срібними вензелями, що відблискували у світлі десятків свічок. У воді плавали пелюстки білих троянд і запашні трави. Тонкий аромат ромашки, м'яти і чебрецю огорнув мене з першим вдихом, даруючи відчуття теплоти й спокою.

Я ступила у воду. Вона була гарячою, і приємне тепло пробігло по всьому тілу, змушуючи м’язи розслабитися. Я опустилася глибше, сховала плечі, і здавалося, ніби разом із парою з мене підіймалася вся тривога й страх.

Служниці стояли трохи осторонь, не відводячи очей, але й не докучаючи мені словами. Одна з них обережно влила у воду ще трохи настою з квітів лаванди, і повітря наповнилося новим ніжним ароматом.

Я заплющила очі й дозволила собі бодай на кілька хвилин забути про темряву коридорів, про портрети загадкової Ари й про те, що десь у глибині замку на мене чекає Темний князь. Тут, серед золота й пахощів, я могла вдати, що все це лише сон. Гарний, приємний сон, в якому я відправилась у чарівну подорож світом, замість того, щоб думати про якесь там пророцтво, заміжжя та інші справи, про які я на мить вирішила забути. 

Після купелі служниці принесли до покоїв великий різьблений рундук, під верх наповнений всілякими вбраннями. Вони розкладали одяг на ширмі з тонкої тканини, немов викладали переді мною найцінніші коштовності.

Мій погляд одразу впав на довгу сукню з тонкого оксамиту темно-синього кольору, що нагадував глибину нічного неба. Вона була розшита золотими візерунками у вигляді завитків та зірок, які світилися, мов справжні. Широкі рукави спадали легкими хвилями, а комір був оздоблений ніжним срібним мереживом.