Розділ 4.

Отже, його звати Троян. Я кілька разів подумки повторила його ім'я, практично відчувши ту силу та могутність, якими від нього віяло. Однак довго міркувати мені не довелося, бо чоловік знову поставив запитання, цього разу наполегливіше:

— Тепер ти розповіси мені про те, як опинилася біля Стіни?

Паніка загуркотіла в моїх грудях швидкими ударами серця. Грім, неначе навмисно сповільнив хід нашорошивши вуха й прислухаючись до мого неспокійного дихання. Я знала, що мені доведеться відповідати, та я не могла сказати йому чисту правду. Довелося трохи розбавити її брехнею.

— Я тікала від...пожежі, — слова, які злетіли з моїх вуст мали кислий присмак. — Тобто, в замку сталася пожежа. Я злякалася і в паніці побігла до Темного лісу. Мабуть, я втратила лік часу, бо навіть не зрозуміла, як опинилася біля Стіни.  Потім з'явилася та тінь. Вона насувалася на мене так стрімко, наче хотіла поглинути. Та зрештою мене поглинула сама Стіна. Я не знаю як так сталося, присягаюся. Я зовсім не хотіла нікого тривожити. Сподіваюся, що скоро я зможу повернутися назад і більше не завдам вам клопотів.

Моє серце прискорено билося, і хоча я говорила доволі переконливо, впевненості, що Троян повірив мені не було.

Грім ішов упевнено, наче вже сотні разів долав цей шлях, що поволі наближав нас до темних обрисів замку. Він здіймався на обрії, як похмура самотня тінь. Його башти були чорніші за ніч, гострі шпилі яких, здавалося, аж впиралися у небо.

— Це і є твій дім? — несміливо запитала я, відчуваючи, як мої пальці судомно стискають гриву коня.

Троян не відповів одразу. Його подих торкнувся мого вуха, і я почула ледь чутний відголосок усмішки в його голосі:

— Тепер і твій також.

Я вловила в його словах щось таке, що змусило мою кров скипіти: «тепер і твій також». Невже він жартував? Чи, може, це була погроза, загорнута у крижану впевненість його голосу? Мені хотілося заперечити, але губи зрадницьки не ворушилися. Я лише сильніше втиснула пальці в сріблясту гриву коня, намагаючись сховати свій страх.

Переді мною здіймався замок. Його чорні стіни були такими високими, що майже зливалися з небом, а гострі шпилі нагадували кинджали, спрямовані проти самого місяця. Кожна вежа ніби стежила за мною, наперед розгадавши мою таємницю.

Цей замок видавався одночасно мертвим і живим, величним і жахливим. Мені здавалося, що камінь, з якого він побудований, дихає холодом, а мертва тиша, яка обвивала замок, не належить природі.

Коли ми під’їхали ближче, я відчула, як серце стукає десь у горлі. Стіни здавалися неприступними, вкритими давніми тріщинами, схожими на шрами. А ворота… Вони були настільки масивними, що навіть десяток воїнів не зміг би їх відчинити. На чорному металі виднілися срібні візерунки, що нагадували зміїні тіла, переплетені в єдиний вузол. Я мимоволі здригнулася, бо мені здалося, що ті змії на мить заворушилися, немовби ожили.

— Ти бліда, — тихо промовив Троян за моєю спиною, і його голос обвіяв мене, як холодний вітер. — Злякалася?

— Я… — слова загубилися на кінчику язика. Я не могла зізнатися, що так, бо це зробило б мене слабкою. І водночас я не могла заперечити, бо мій страх був надто очевидним. — Я ніколи не бачила нічого подібного.

У відповідь, Троян лише дивно хмикнув, смикнувши повіддя.

Грім різко зупинився біля воріт. Раптово повітря навколо нас ніби згустилося, і я відчула, як з-під землі виривається крижаний подих туману. Ворота повільно й важко відчинилися без жодного дотику людських рук. Тріск металу та скрегіт каменю змусили мене здригнутися, та я не могла відірвати очей від цього видовища.

Ми в’їхали всередину. Замковий двір був такий же похмурий, як і стіни: чорні плити бруківки виблискували під місячним світлом, а замість дерев, із землі  стирчали численні статуї — чи то воїнів, чи то монстрів. Поки що я не могла чітко зрозуміти. Вони дивилися на мене порожніми очима, і мені здавалося, що ось-ось зрушать із місця й викриють мене.

Цікавість дивно перепліталася з жахом. Усе в цьому місці мало таку моторошну красу, що я не могла не дивитися. Я хотіла відвернутися, але водночас прагнула запам’ятати кожну деталь: темні вітражі, химерні арки, загадкові вежі, які губилися  високо у хмарах. Це був світ, про який я знала лише з легенд. І тепер він поглинав мене повністю.

Троян прудко зіскочив із коня і простягнув мені руку, щоб допомогти спуститися. Його долоня була холодною, але настільки доречною, що я не змогла відмовитися. Коли мої ноги торкнулися чорної бруківки, мені здалося, що я переступила невидиму межу між минулим і майбутнім.

— Ласкаво прошу до Похмурого замку, — промовив Троян голосом, який змусив мене здригнутися ще раз.

Я вдихнула на повні груди холодне повітря й обома руками обійняла себе за плечі, намагаючись не видати, як шалено калатає моє серце. Страх ще міцно тримав мене за горло, але десь глибоко всередині спалахнула іскра цікавості — жагуча й небезпечна.

В цю мить я розуміла, що цей величний замок зберігає більше таємниць, ніж розповідає будь-яка легенда, яку я коли-небудь чула.

Важкі ворота зачинилися за нашими спинами з таким гуркотом, що моє серце підстрибнуло й завмерло. Я на мить озирнулася, і з жахом усвідомила, що шляху назад вже не було. 

Троян взяв мене під лікоть, і його дотик відчувався так, наче мою руку скував ланцюг — холодний і незламний. Ми підійшли до головного входу. Масивні темні двері, прикрашені вигадливими візерунками з металу, самі відчинилися перед нами, немовби так і було задумано. Холодне повітря замку пахло вогкістю, старим каменем і чимось невловимо гірким, схожим на попіл.