Розділ 3.

Коли незнайомець піднявся на повний зріст, його постать практично затьмарила півнеба. В його рухах відчувалася могутність — тиха, але беззаперечна. Він ще раз окинув мене уважним поглядом, а тоді різко обернувся до свого друга.

— Еліасе, — звернувся він до нього. — Візьми загін і обстеж ліс. Якщо в Стіні раптом з'явилася тріщина, я хочу знати про це першим.

Еліас зморщив губи, наче хотів щось заперечити, але потім помітив, як очі його друга холодно блиснули, і лише кивнув.

— Буде зроблено, — пробурмотів він і, кинувши на мене останній насмішкуватий погляд, рушив у темряву, де за деревами заіржав його кінь. 

Незнайомець залишився біля мене. Його тінь огортала мене з усіх боків, і від цього ставало ще важче дихати. Він простягнув руку — не лагідно, а скоріше як наказ, і я вагалася, чи варто її приймати.

— Ходімо, — сказав він низьким голосом, який не залишав місця для заперечень. — Залишатися в лісі небезпечно. Я відведу тебе в замок.

— В замок до Темного князя? – жахнулася я.

Незнайомець завагався. 

— Так, — за мить він кивнув, і на якусь секунду я побачила в його очах дивний фіолетовий відтінок. Мабуть, мені це просто примарилось, тому що варто було кліпнути, як його очі знову стали нормальними.

Я глянула на нього з недовірою, та все ж поклала свою тремтливу долоню в його шорстку і холодну. Здавалося, наче я доторкнулася до каменю, хоча сила в його руці відчувалася така, що я навіть не наважилася сіпнутися.

— Твій князь, він... мабуть, не дуже зрадіє появі чужинки на його землях? — прошепотіла я, ледве відшукавши голос. Якщо чесно, залишатися на території темних було дуже ризиковано. Проте це також був мій шанс дізнатися про них трохи більше.

— Мій князь? — чоловік нахилився трохи ближче, і його погляд ковзнув по моїх очах так, ніби він намагався зазирнути всередину мене. 

Я кивнула, а тоді зробила крок назад й похитнулася, вдарившись щиколоткою об камінь, але міцні руки  незнайомця миттю  зімкнулися на моїй талії не даючи впасти. 

— А що ти знаєш про...мого князя? — запитав чоловік низьким голосом, не поспішаючи забирати руки від мого стану.

В темряві його запитання звучало трохи зловісно, та все ж... Я не була беззахисною і в разі небезпеки могла за себе постояти. Тому, я вирішила розповісти те, що чула з давніх легенд.

— Кажуть, що Темний князь — блідий, як місяць, і дуже жорстокий. Наче його серце чорне, як ніч, і всі, до кого він торкається, помирають жахливою, мучинецькою смертю.

Мої слова викликали в незнайомця гучний, дещо хриплуватий сміх, який лише роздратував мене, змусивши почуватися справжньою дурепою.

— Схоже, що там, за Стіною у людей дуже розвинута фантазія.

Я нічого не відповіла на слова незнайомця, бо насправді не знала, що сказати.

Про Темного князя я чула багато легенд, але всі вони були моторошними і більше скидалися на жахастики для дітей, щоб ті не ходили до Темного лісу. Однак, як воно було насправді, знали лише боги.

Його долоня ще мить тримала мою талію, а тоді різко відсторонилася, залишивши по собі дивне відчуття холоду.

— Йди за мною, — коротко кинув чоловік, і я слухняно рушила слідом за ним.

Моє серце калатало так швидко, що в грудях боліло. Чим далі ми йшли, тим темнішими ставали хащі лісу й холоднішим відчувалося повітря. Урешті-решт перед нами з’явився чорний кінь, високий і могутній, з гривою, що відливала сріблом у місячному сяйві. Він нетерпляче бив копитом землю і невдоволено пирхав, ніби відчував, що нас чекає непроста дорога.

— Це Грім. Він допоможе нам дістатися до замку, — незнайомець легко взяв мене за лікоть і допоміг піднятися в сідло. Його рухи були різкими, але впевненими, і я навіть не встигла як слід злякатися, як уже сиділа на коні. Чоловік вмить опинився позаду, обхопивши мене руками, щоб утримати на місці. А тоді ми рушили.

Ліс швидко залишився позаду, і я побачила перед собою безкраї простори, від яких хололо всередині. Це були ті самі Безплідні Землі. Вони скидалися на світ, позбавлений життя: чорна потріскана земля, розколини, які нагадували рани, що вже ніколи не загояться. Жодного куща, дерева чи травинки — лише камінь, пісок і попіл.

Місяць висів високо у небі, мов білий привид, холодне світло якого лягало на похмурі рівнини. За нами тяглися тіні, зливаючись в моторошні візерунки, а вітер гнав по землі хмари сивого пилу, що різав очі й осідав на шкірі.

На цих землях  не було відчуття часу. Здавалося, наче тут його взагалі не існує.

Якась моторошна хвиля страху стиснула груди, коли тінь, яка раніше була позаду, раптом огорнула нас, мов у кокок.

Я несвідомо притислася до грудей незнайомця, який, здавалося, одразу відчув мій страх, хрипко промовивши:

— Не бійся тіні. Це Грім заховав нас від зайвих очей.

Сказати, що я була вражена — це не сказати нічого. 

У Квітучих Землях, звісно, теж були коні, але вони не мали таких магічних здібностей як Грім, а якщо хтось мав, зазвичай таких тварин приховували. В нас була заборонена магія, а тут... Тут все здавалося зовсім інакшим, але не менш загадковим. І я раптом згадала про ту жахливу тінь у Темному лісі.