Розділ 2.

Я прокинулася від пекучого холоду й пульсуючого болю у грудях. Розплющивши очі я закашлялась й повільно підвелася, розуміючи, що, вочевидь, пролежала на твердій землі надто довго. Моє тіло гуділо і практично благало про відпочинок. Та розслаблятися було ще рано. Коли я підвела голову, то побачила, що наді мною розкинулися чужі небеса — тьмяні, майже без зірок, наче їх накрили важким чорним полотном. Повітря було густим і задушливим. Воно неначе роздирало легені, й у кожному подиху відчувалася в'язка чужа магія.

Я озирнулася навсібіч. Позаду мене досі височіла Крижана Стіна, але з цього боку вона здавалася ще темнішою, з гострими крижаними голками, що стирчали з неї, наче зуби велетенського чудовиська.

Я зробила крок уперед, і саме в цю мить тишу розірвало протяжне виття. Мене обдало холодним жахом. З туману, що клубочився довкола, виринули чорні силуети, схожі на вовків. Їхні очі світилися криваво-червоним, а шерсть здавалася чорнішою за ніч. Цих тварин аж ніяк не  можна було назвати дружелюбними, і на мить мені здалося, що саме тут, на ворожих землях я зустріну свою смерть.

Вовки оточили мене півколом й повільно, з низьким гарчанням почали наближатися.

Я стиснула кулаки. Мене трусило від страху, але ще сильніше — від полум’я, яке вже рвалося зсередини.

— Не підходьте! — вигукнула я так, наче  вовки могли мене зрозуміти. 

Звісно, мої слова аж ніяк не допомогли. Один з вовків стрибнув уперед, і в ту ж мить з моїх долонь, які я виставила уперед, вирвалися тонкі струмені вогню. Вони поцілили прямо  у звіра, і той голосно заскавулів й відлетів назад охоплений полум’ям. Інші вовки загарчали ще дужче.

Вони кинулися на мене зграєю. Я відчувала їхні подихи, чула, як земля здригається під величезними лапами. Я розвела руки — і вогняний вихор вибухнув навколо мене, поцілюючи одразу в кількох тварин. Вовчі крики злилися з ревом полум’я, а повітря заповнив запах обгорілої шерсті.

Я била їх хвилею за хвилею — вогняними списами, блискавками з іскор, полум’яними вибухами, але з кожним ударом я відчувала, як моєї сили ставало все менше. Коли останній вовк впав на землю й розчинився у чорному попелі, я більше не могла стояти на ногах.

Мої коліна підігнулися, а руки дрижали, немов у гарячці. Світ навколо мене потьмарився. Я встигла лише відчути, як холодна земля торкнулася мого обличчя, перш ніж темрява знову поглинула мене.

Наді мною лунали якісь голоси, але я була настільки виснаженою, що тіло відмовлялося мене слухати. 

Я поверталася до свідомості так важко, наче мене тягнули з глибини холодної ріки. Повільно розплющивши очі я не могла зрозуміти, чи те обличчя незнайомця наді мною справжнє, чи це лише вигадка моєї уяви.

Риси його обличчя були такими ідеальними, немов самі боги витесали його з каменю: високі вилиці, міцна лінія щелепи, повні вуста, які щось шепотіли, прямий ніс і темні, майже чорні брови. Але найбільше вражали очі — крижані, з відблиском місячного світла, які холодно дивилися на мене. У них не було жалю, лише щире здивування, ніби він не міг збагнути, як я опинилася тут.

Його волосся спадало темними хвилями до плечей, і під тьмяним сяйвом воно здавалося синювато-чорним. На скронях виднілися легкі срібні пасма, наче їх торкалися самі зорі. Однак шкіра незнайомця здалася мені аж надто блідою, майже прозорою, ніби він усе своє життя прожив без сонця.

Чоловік був одягнений у довгий плащ, що ледь торкався землі. Чорна тканина переливалася срібними відтінками, коли він повільно нахилився, щоб роздивитися мене. 

На його грудях я побачила вишитий символ у вигляді півмісяця, якого обіймає полум’яне  коло. Під плащем проглядалася темна сорочка з важкої матерії, перехоплена широким поясом, прикрашеним різьбленими металевими пластинами, а на довгих пальцях сяяли кільця з гострими каменями, що відбивали світо Крижаної Стіни.

Він виглядав так, наче втілював у собі і Лід, і Вогонь водночас — холодний та грізний, але з іскрою небезпечної сили, яку неможливо було ігнорувати.

Я хотіла відвернутися, але він нахилився ще ближче, і його голос, низький і хрипкий, наче доносився до мене крізь віки:

— Хто ти?

Я ледве підвелася, обіпершись на холодний камінь, і відчула, як на мені затримався його погляд. Здавалося, що слова застрягли десь глибоко в горлі, коли я наважилась промовити йому своє ім'я.

— Я... Ярослава.

Чоловік дивився на мене так пильно й проникливо, ніби намагався зрозуміти чи згадати щось таке, чого я сама ще не знала.

— Крижана Стіна не відчиняється для кожного, — промовив він тихо, замість того, щоб теж назвати своє ім'я. — І тим паче Стіна ніколи б не пропустила… таку дівчину.

Його очі ковзнули по мені, і я не хотіла, щоб він продовжував. Брудна, подерта сукня, обвуглені черевики, обпечені долоні, пасма волосся, склеєні потом, попелом і землею. Я опустила погляд, аби не бачити того ретельного аналізу, з яким його очі мене вивчали.

— Таку дівчину? — я здригнулася почувши поруч інший, насмішкуватий голос. 

Повернувши голову я помітила поруч з незнайомцем ще одного чоловіка. Молодшого, з хитрою усмішкою на вустах і гострими, мов лезо, рисами. Його темне волосся було зачесане назад, а карі очі блищали лукавістю. На широких плечах виднілися легкі бронзові наплічники, під якими чорніла кольчуга. В руці він тримав спис, але більше як іграшку, ніж зброю.