ГЛАВА 23. ДОРОГА В НІКУДИ

Я бігла.

Вузькі вулички, встелені бруківкою, здавалися нескінченними. Вечірній бриз з моря бив у обличчя, змішуючи солоні краплі з моїми слізьми.

Я не знала, що буде далі.

Я просто знала, що більше не можу залишатися там.

На автовокзалі було тихо. Декілька людей чекали на свої рейси, сидячи на лавках або стоячи біля кіосків з кавою.

Я підійшла до каси.

— Найближчий автобус до Києва, будь ласка.

Жінка за віконцем подивилася на мене поверх окулярів.

— Відправлення через півгодини.

Я кивнула, простягаючи гроші.

Сидячи біля вікна автобуса, я втупилася в темряву за склом.

В голові звучав голос Гордія: «Соломіє…»

Він не виглядав ані здивованим, ані злим.

Він просто… дивився на мене так, ніби знав, що все скінчиться саме так.

Чому це боліло?

Чому я відчувала, ніби залишаю не просто цю брехню, а щось більше?

Я стиснула пальці на колінах.

Зранку треба буде написати заяву на звільнення.

Це правильно.

Це логічно.

Це… боляче.

Наступного дня офіс здавався таким же, як і завжди.

Але для мене він уже був чужим.

Я пройшла повз секретарку, яка привіталася зі мною, а потім здивовано звела брови, коли я не відповіла.

Зайшовши у  кабінет, я сіла за стіл і дістала чистий аркуш паперу.

Рука тремтіла, коли я писала кожне слово:

«Прошу звільнити мене з займаної посади за власним бажанням…»

Я перечитала написане.

Це мало стати кінцем.

Мій погляд впав на каблучку, що досі була на моєму пальці.

Я сама її одягнула.

Мені просто хотілося перевірити, чи личитиме вона мені.

Я мала повернути її Гордію ще в ресторані… але не змогла зняти.

Я носила її довше, ніж мала б.

І не тільки тому, що вона застрягла на пальці.

Губи стиснулись у тонку лінію.

Я глибоко вдихнула, зняла каблучку і поклала її на заяву.

Достатньо було лише розвернутися і піти.

Закрити за собою двері.

Залишити це все позаду.

Я глибоко вдихнула і…

Вийшла з кабінету, зачинивши двері.