Розділ 35

Роки минали, наче одна мить. Львів став для них не просто тимчасовим прихистком, а справжнім домом. Їхня маленька кав'ярня, яку вони відкрили з любов’ю і пристрастю, розрослася. Тепер це було відоме місце, де люди збиралися, щоб насолодитися випічкою Аліси та унікальною, творчою атмосферою, яку створив Даніель.

У їхньому житті з'явилася маленька донечка, яку вони назвали Марією. Вона була схожа на Алісу, але мала очі Даніеля – очі, наповнені добротою і рішучістю. Вона стала символом їхньої перемоги над темрявою, над страхом, над Максимом.

Максим... Його ім'я стало для них лише спогадом, як злий сон, який вони забули. Його зникнення залишилося загадкою, але їм було байдуже. Вони були впевнені, що він більше ніколи не з'явиться.

Одного вечора, коли Марія вже спала, Аліса і Даніель сиділи на терасі своєї кав'ярні. Вони дивилися на захід сонця, і їхні руки були переплетені.

"Ти щаслива?" — запитав Даніель.

"Я... я... я не можу бути щасливішою", — відповіла Аліса, і сльози щастя текли по її щоках. — "Дякую тобі. За все. За те, що ти... ти врятував мене".

Даніель посміхнувся і поцілував її. "Ти врятувала нас обох. Ти... ти дала нам життя".

Вони сиділи в тиші, обіймаючи одне одного, і вони знали, що їхня історія ще не закінчилася. Вона тільки почалася. І... і вони... і вони завжди будуть разом. Вони... вони були сім'єю. Вони... вони були вільні. І... і вони... і вони були в безпеці.