Розділ 2

Останні тижні перед весіллям перетворилися на суцільний марафон. Вибір квітів, репетиція першого танцю, нескінченні зустрічі з декораторами — все це забирало весь вільний час і залишало Алісу виснаженою. З Максимом вони бачилися щодня, але їхні розмови були поверхневими. Вони говорили про списки гостей, про музику, про розсадку за столами, але ніколи — про почуття. Здавалося, що він був цілком задоволений цим, вважаючи, що турботи про весілля важливіші за будь-які розмови.

І це було ще одним доказом її страхів: Максим був відстороненим, він був ідеальним кандидатом для життя, але не для душі.

"Милий, як ти думаєш, варто додати золотих стрічок на стільці чи буде занадто?" — якось запитала вона, показуючи йому фото в телефоні.

Максим відірвався від свого ноутбука, де вивчав якісь фінансові звіти, і неуважно кивнув.

"Як хочеш, сонечко. Це ж твоє свято. Я довіряю твоєму смаку", — відповів він, навіть не подивившись на екран, і знову повернувся до своїх справ.

Аліса прикусила губу, відчуваючи, як в очах збираються сльози. Вона намагалася розкрити йому душу, а він бачив у ній лише ще один пункт у списку.

Її рятівником, як завжди, виявився Даніель. Він мав займатися вибором вина та міцного алкоголю, і його зустріч з Алісою у весільному агентстві була ніби подарунком долі.

"Щось не так?" — він помітив її сумний вираз обличчя і підійшов ближче, тихо сівши поруч.

Аліса мовчала. Як пояснити, що весілля мрії з ідеальним чоловіком перетворилося на рутину?

"Просто… все ідеально", — нарешті видихнула вона, і це було гірше за будь-яке зізнання.

Даніель взяв її руку і лагідно стиснув. Її пульс пришвидшився. Цей дотик був для неї ліками, він відчувався реальним, живим.

"Не хвилюйся. Все буде добре. Або… зовсім навпаки", — сказав він, посміхаючись. У цій посмішці було стільки іронії, що Аліса забула про свої сльози і розсміялася.

"Ти жахливий свідок. Ти маєш мене підтримувати, а не лякати", — відповіла вона, відчуваючи, що її внутрішня напруга почала розсіюватися.

"Я підтримую тебе. І роблю це як можу", — його голос став тихим. Він підніс її руку до губ і легко поцілував кінчики пальців. "Ми разом в цьому, Алісо. Що б там не було".

Його слова були сказані так, ніби він клявся, ніби давав обітницю. Це було щось більше, ніж просто дружня підтримка. Це було зізнання, приховане за маскою жарту. І вона прийняла це зізнання з трепетом у серці, дозволивши собі відчути той самий заборонений трепет, який ніколи не могла відчути з Максимом.