Частина І. Ідилія і тріщини Розділ 1

Шовк весільної сукні м'яко ковзав по її шкірі, ніби обіцянка щасливого майбутнього, яке, як їй здавалося, вже не належало їй. За вікном елітного весільного салону мерехтіли вогні Києва, але для Аліси світ звузився до одного-єдиного дзеркала. Воно безжально показувало ідеальне відображення: струнка фігура, обличчя, обрамлене світлими локонами, і очі, в яких мав би світитися захват. Але замість захвату там оселилися сумніви.

"Ти просто неймовірна, доню", — прошепотіла мама Олена, акуратно розгладжуючи мереживо на корсеті. Її очі сяяли щастям, тим самим щастям, яке Аліса марно намагалася знайти в собі. "Максим буде в захваті. Він навіть не уявляє, що його чекає".

Максим… Вона уявила його обличчя. Витончені риси, ясний погляд, добродушна посмішка, яку він дарував лише їй. З ним вона була у повній безпеці, у повній впевненості, що її життя буде стабільним, розкішним і… ідеально спланованим. Він ніколи не робив помилок. І саме ця бездоганність лякала її найбільше. Вона відчувала себе маріонеткою в чудовому спектаклі, де кожна сцена прописана до дрібниць.

"Дани, що ти думаєш?" — зненацька запитала мама, повертаючи її до реальності.

Біля входу стояв він. Даніель. Її свідок, його найкращий друг, і той, хто останнім часом став для неї небезпечною реальністю. Він не посміхався, лише спостерігав. Його очі, кольору темного шоколаду, були проникливими і уважними.

"Він буде шокований", — тихо промовив він. У його голосі не було звичної легкості. Він зробив крок ближче, і її серце пропустило удар. "Шокований тим, що ти взагалі наважилася вийти заміж за такого зануду, як він".

Аліса ледь помітно посміхнулася, і її душа, здавалося, вперше за довгі місяці вдихнула повітря.

"Дани, ти як завжди", — докірливо, але лагідно сказала Олена, але він вже не слухав. Його погляд зустрівся з її, і в ньому Аліса прочитала все те, що він ніколи не скаже вголос. Підтримку, розуміння і… щось ще. Щось небезпечне, заборонене, що відгукнулося в ній нестримним трепетом.

Її рука мимоволі торкнулася мережива, і вона відчула, як її пальці тремтять. Тремтять не від холоду чи страху, а від непереборного бажання торкнутися його руки, прибрати пасмо волосся, яке спадало на його лоб. Але вона лише міцно стиснула пальці в кулак, впиваючись нігтями в долоню.

Даніель помітив цей жест. Його губи стиснулися, а очі на мить закрилися, ніби він теж стримував себе. Він розумів її, читав її, як відкриту книгу. Він знав, що вона відчувала, бо відчував те ж саме. І це знання, що вони були вдвох у цьому таємному світі, було одночасно і втіхою, і неминучою катастрофою.

"Нарешті, хтось чесно сказав", — прошепотіла Аліса, так тихо, що почути міг тільки він.

Даніель нахилився, ніби хотів щось поправити на сукні, і його гарячий подих обпалив її щоку.

"Головне, щоб ти сама це сказала, Алісо. Поки не стало надто пізно", — його слова були, як постріл. Різкі, безкомпромісні.

Мама, захоплена розмовами з консультантом, нічого не помітила. Аліса ж застигла, усвідомлюючи, що ці слова — не просто жарт. Це був виклик. Виклик до правди, до якої вона не була готова. Весілля наближалося, а разом з ним наближався і неминучий вибір.