24. Демид

—...І я хотів запитати про ще одне. Я планую організувати нам привітальну вечірку. Так як ми вже одружені, то це не буде прямо весілля, але це буде його святкування. Думаю, Емі була б рада, якби ви прийшли. Зробимо це через тиждень. 

 — Що ж,ми з радістю прийдемо, — відповіла Олена. — Дякую за запрошення! 

— І вашого чоловіка обовʼязково беріть. І, дітей, якщо є бажання. Тоді я пришлю вам запрошення через Емі… А щодо її батьків, як ви думаєте, може, мені їм подзвонити?

— Ой, певно, ми ще маємо їх підготувати до цієї новини, не будемо краще псувати їм відпустку… Повідомимо, коли повернуться, — поспішно сказала вона. 

— Добре, тоді до зустрічі на святкуванні, — відповів я. — Поїду до Емі, бо вона, певно, хвилюється…

***

Коли я повернувся додому, Емі встигла приготувати вечерю. Вона на диво добре готувала, як для дівчини з багатої сім’ї. Казала, що це її хобі. 

 — Як у тебе справи? — запитала, зустрічаючи мене в передпокої. — Мабуть, було багато справ сьогодні? 

— Можливо, твої родичі вже сказали тобі, я сьогодні був у них. Запросив їх на святкування за тиждень. Те, де я представлю тебе всім своїм родичам і партнерам. 

 — Ні, ще не казали, — швидко сказала вона. — І як, вони погодились прийти? 

— Так, — я кивнув. — Ти не ображаєшся, що я до них пішов? — я підійшов до неї і обійняв.

— Авжеж ні, це ти гарно придумав познайомитися з ними, — Емі усміхнулась. — Тітка Олена дуже добра, ми з нею завжди були в гарних стосунках! 

— Я не уявляю, що з тобою хтось може бути в поганих стосунках, — я погладив її по щоці. 

В цю мить телефон в моїй кишені задзвонив. Я ледь насупився, але дістав його, а коли поглянув на екран, то ледь насупився.

На екрані висвітилось “Руслан”. Він же ніби мав бути у Франції, займатись своїми дегустаторськими штуками. Чому дзвонить з українського номеру?

— Хто це? — запитала Емі. теж поглянувши на телефон. — Хтось по роботі? 

— Мій двоюрідний брат, — я ледь насупився. — Коли він дзвонить, зазвичай це до якоїсь біди. Хоча ми вже майже рік не розмовляли.

Телефон на мить замовк, але знову задзвонив. Я вже хотів відбити виклик, але Емі  зупинила мою руку. 

 — Це якось неввічливо. Скажи йому кілька слів, все ж він твій брат… 

— Якщо він дзвонить, значить, щось хоче, — я зітхнув. — Він не дзвонить просто так.

 — Може, просто хоче поговорити? Я все ж думаю, ти надто упереджений до нього..

Але телефон раптом перестав дзвонити. 

— О, дивись, все, він вже не дзвонить! — сказав я. — Певно, не так сильно йому й було щось треба. 

Але саме в цю мить подзвонили в двері. 

Раз охорона пропустила ту людину, значить, це був хтось зі списку допущених осіб. 

Але ж не міг Руслан так швидко приїхати, він же наавіть не спитав, чи вдома я…

— Ходімо до дверей, — мій настрій впав нижче плінтусу. 

Емі кивнула і пішла слідом за мною. 

Коли я відчинив двері, то побачив Руслана. Він зовсім не змінився за цей рік. Як був ловеласом на вигляд, так і залишився. Він був схожий на мене в його віці, прямо майже один в один. 

 — Що  це ти не відповідаєш?  — здивувався він. — Невже не радий мене бачити? 

Тут його погляд спинився на Емі.

 — А хто ця красуня? — усміхнувся до неї Руслан.  — Деме, познайом нас!

— Вона моя, — я пригорнув Емі до себе за талію. — Моя дружина, от, — додав одразу, бо певно просто “вона моя” могло Емі образити. Вона ж не річ якась… 

 — Ти одружився? — брови Руслана поповзли догори. — Чому я не в курсі? Я б приїхав на весілля… То можна в тебе зупинитися на кілька днів, поки я залагоджу свої справи в Києві?  Складу вам компанію, щоб ви не нудьгували…

— Еее… — я завис. В голові став прокручувати, як би йому відмовити. Бо він якось на Емі дивно дивився. Ще й красунею назвав. Отже, скажу, що ми скоро їдемо? Чи… 

— Супер. дякую за гостинність! — він обдарував нас із Емі сліпучою усмішкою. — Де буде моя кімната, там, де й завжди? Тут так смачно пахне, мабуть я якраз встиг на вечерю?..

***

гортай далі, там продовження ------------>