21. Емі

Коли Демид це сказав, моє серце забилося  так швидко, що мало не вискакувало з грудей. Я так сильно кохала його… Мені хотілося, щоб ця мить ніколи не закінчувалася, хотілося відчувати тепло його тіла, сильні руки, які обіймають мене, слухати його голос, відчувати дихання на своїй шиї…

— Я теж хочу, щоб ти був моїм першим і єдиним, — сказала я вмить охриплим голосом. 

— Емі, ти мене з розуму зводиш, — видихнув він мені в шию, від чого по шкірі вмить побігли сироти. 

Я повернулася до нього обличчям і зазирнула йому в очі.

 — Я тебе дуже кохаю, — сказала пошепки. 

— І я кохаю тебе, — він погладив мене по щоці, з ніжністю дивлячись мені в очі, а потім подався вперед і торкнувся губами моїх губ, теж ніжно-ніжно. 

Я відповіла на поцілунок, обіймаючи його. Здавалося, я от-от розтану, таке було відчуття. 

 — Ніколи не думала, що обійми і поцілунки — це так приємно… — зізналась я. 

— Я теж. Але зараз маю зупинитись, бо з кожною миттю це буде все важче зробити, — він вже трохи важко дихав, я тільки зараз це помітила. — Відсвяткуємо весілля по-нормальному і тоді я занесу тебе в будинок знову. І в нашу спальню. Або десь за містом, зробити щось типу маленької весільної подорожі. 

 — Так, залюбки, — сказала я, хоча в глибині душі трохи відчувала розчарування. — А зараз тобі треба відпочити, набратися сил перед робочим днем…

— Кохаю, ти найкраща, Емі, — він чмокнув мене в щоку. — Добраніч, кохана…

 — Добраніч, — я обійняла його, поклала голову Демиду на плече і відразу відчула, як сон, ніби м’яка ковдра, огортає мене, розслабляючи все тіло…

***

Коли я прокинулась, був уже ранок. Будильник ще не задзвонив, і я обережно вибралась з ліжка та пішла в душ, а потім одягнулася, зробила легкий макіяж. Мені хотілося, щоб коли Демид прокинеться, він бачив мене гарною. 

Поки я причісувала волосся, то побачила у дзеркало, що він прокинувся і дивиться на мене. 

 — Доброго ранку, — сказала я. 

— Доброго ранку, — він усміхнувся і встав з ліжка, підходячи до мене зі спини і обіймаючи. — Ти така красива…

 — Ти теж, — усміхнулась я у відповідь. — Треба виходити, бо я вже чула, як твоя мама ходила в коридорі і голосно питала, скільки можна спати…

— Так, ходімо, — Демид пирхнув. — Що, прямо так і питала? 

 — Ну вона ніби не в нас питала, а в твого тата, але мені здалося, що це було для нас, щоб ми почули і прокинулися…

— Кумедно, — він продовжував усміхатись. — Ну добре, пішли, не буде ж батько віддуватись за нас весь час…

***

 — Я вже думала, ви проспите все на світі! — сказала мама Демида, коли побачила насна порозі кухні. — Сніданок вже готовий, зараз будемо сідати. А потім я поїду до лікаря, після чого ми, певно, вирушимо додому. Бо й так, мабуть, вам набридли…

На цих останніх словах вона глянула на мене. ніби даючи зрозуміти, що це стосувалось мене у першу чергу. 

 — Ви зовсім нам не набридли, — сказала я.  — Якщо хочете, можете погостювати ще…

— Демид вчора був не дуже радий нас бачити, — вона зітхнула. 

— Я був радий. Просто все ж треба попереджати про приїзд, — відповів Демид. 

 — Добре, наступного разу попередимо… Хоча ти теж не попередив нас про своє одруження, — тут же перейшла в наступ вона. 

— Ну, тепер ви вже всі в курсі… Добре, ходімо снідати і я теж піду на роботу…

***

Коли вони нарешті поїхали у своїх справах і Демид вирушив на роботу, я зітхнула з полегшенням.  Заходилася займатися домашніми справами, потім сіла готуватися до ЗНО, бо я все ж вирішила в цьому році спробувати вступити до універу. 

Так захопилася, що й не зчулася, як минув час. 

Раптом, уже в другій половині дня, мене відірвав від навчання телефонний дзвінок. Я побачила на екрані ім’я Аліни і взяла слухавку:

 — Привіт, ти щось хотіла? 

— Емі! Тут твій чоловік до нас приїхав, йде до дверей прямо зараз! — вигукнула вона. 

***

гортай далі, там продовження ------------>