13. Емілія

На якусь мить я злякалася, що він зараз скаже, що відвезе мене “додому”, але я вже там звикла до думки, що я його дружина, і мені так хотілося бути поруч з ним…

— Ні, я не жалкую, — похитала головою. — Треба, щоб ти уклав цей контракт… Мені все подобається, не переживай. 

— У мене все одно якесь неправильне відчуття. Ніби я тебе підставляю під удар, — він ледь насупився, ми якраз підʼїхали до повороту, де я зазвичай виходила.

 — Та який удар? То ж не був якийсь замах на мене, причепився п’яний дядько, думаєш до знайомства з тобою такого не траплялося? — я знизала плечима. 

— Мені хочеться повбивати всіх мужиків, які навіть подумки чіплялись до тебе, — сказав Демид, зупинивши машину біля свого будинку. 

Якраз зараз я мала переїхати до нього і це було дуже хвилююче. 

Він взяв мене за руку і зазирнув мені в очі.

Я відчула, як моє серце забилося як шалене, а по всьому тілу побігли мурашки. Може, він і справді закохався в мене?  Я відчувала те ж саме, тільки боялася зізнатись. 

 — Ти такий мужній, — сказала я тремтячим від хвилювання голосом. 

— Емі… — він торкнувся долонею моєї щоки і подався вперед, торкаючись губами моїх губ і прикриваючи очі.

Я теж заплющила очі і відповіла на поцілунок. Він був такий ніжний і водночас пристрасний, і мені захотілося продовження.

 — А ти не жалкуєш, що одружився? — запитала я. згадавши розповіді Аліни про те, що він завжди був запеклим холостяком. 

— Наразі точно ні, — він усміхнувся. — Ти мені дуже подобаєшся, — додав тихіше. 

 — І ти мені, — сказала я дуже тихо. — Може, якби на твоєму місці був хтось інший, я б і не погодилась на цю авантюру…

— Так, я це теж бачу, — він кивнув. — Ти не схожа на жодну дівчину, з якими я зазвичай, ну… — він замовк. — Загалом, ти особлива. Це не просто слова, я серйозно. 

 — Мені дуже приємно це чути, — я трохи знітилась. Все ж ніхто ніколи не казав мені нічого такого. Я завжди вважала, що я звичайна, така. як усі. А тепер і справді повірила, що в мені є щось особливе.  — Поїдемо додому? 

— Так, поїхали. Тобі точно не треба ніякі речі? Ти казала, що мати покарала тебе… Завтра сходиш купиш собі все нове. 

 — Добре, дякую, — я усміхнулась. — Ти такий турботливий…

***

Ми приїхали до величезного будинку, ще більшого, ніж будинок батьків Аліни. Я за старою звичкою подумала, що тут, мабуть, багато прибирання і тут же осмикнула себе, нагадавши, що я тепер не прислуга, а дружина багатія. Хто б мені ще кілька тижнів тому сказав, що таке можливо — я б нізащо не повірила…

 — Дуже гарний будинок, — сказала я, коли вийшла з машини. 

— Я радий, що тобі тут подобається, — він усміхнувся.

 — Виглядає затишним, і сад такий красивий… А хто ним займається, у тебе є садівник? 

— Ага, у мене є садівник і прибиральниця, — кивнув Демид. — А на генеральне прибирання раз на тиждень приходить ще одна жінка і допомагає моїй прибиральниці.

 — Живеш на широку ногу. — я усміхнулась. — А готує хто? 

— Сніданок я сам готую, — він знизав плечима. — А обідаю і вечеряю зазвичай не вдома. 

 — Я можу готувати, — сказала я. — Звичайно, якщо ти захочеш…

— Я не проти, якщо тобі подобається це робити. Вже сто років не їв домашню їжу. 

 — Мені подобається. Можу й сніданок готувати, ти що любиш на сніданок? І о котрій встаєш? 

— Зазвичай не дуже рано, десь о восьмій, інколи о девʼятій. Якщо в мене зустріч на сніданку, то не снідаю вдома. Але якщо мені готуватиме моя дружина, — він хитро усміхнувся. — Думаю, я буду частіше їсти вдома. 

 — Що ж, тоді буду готувати, — я раптом подумала, що це ж нам доведеться спати в одному ліжку? Чи ні? Відразу стало і тривожно, і водночас радісно. Але я не наважувалася про це запитати. 

— Точно, я згадав одну традицію, — Демид раптом підхопив мене на руки. — Чоловік має занести дружину в будинок на руках, — прошепотів він мені на вухо.

Мені аж подих перехопило від такої його близькості. Я подумала, як одразу після нашого весілля він сказав про шлюбну ніч, і мій пульс прискорився…

***

гортай далі, там продовження ------------>