5. Емілія

Я побігла в кімнату до Аліни. Вона лежала в навушниках на ліжку і слухала музику. 

— Аліно, рятуй! Демид запросив мене на вечерю в ресторан… Що робити? 

— А що робити? — вона закліпала очима. — Він же тобі ніби сподобався… Чи ти все ж не хочеш з ним починати якісь стосунки? То вже тобі вирішувати…

— Та я ніби й не проти з ним зустрітися, але в мене немає підходящої сукні, — я зітхнула. — Чула, як твоя мама сварилась на тебе…

— Ну, сварилась, — Аліна зітхнула. — Але я теж не маю сидіти в чотирьох стінах, я вже повнолітня і хочу розважатись. Не звертай на те уваги, — вона махнула рукою. — А щодо сукні, ти знов можеш взяти щось моє, якщо хочеш.

 — Тобі точно не влетить через це? Я можу одразу випрати все, щоб твоя мама не помітила…

— А що тут такого? Вона напала не за сукню, а за сам факт того, що я втекла вночі, — відповіла Аліна. — Сьогодні я нікуди втікати не збираюсь, тож все буде нормально. Давай оберемо щось для тебе, зробимо тобі мейкап і зачіску! 

 — Клас. дякую тобі, — я обійняла її. — Я так хвилююсь, якби ти знала! Ніколи ще не ходила на побачення у такий ресторан…

— Єдине, що я все ж трохи переживаю… Він старший за тебе. Ти не погоджуйся з ним одразу їхати кудись, ну, в готель чи додому, — сказала Аліна.

 — Так, звісно. я скажу… що в мене суворі батьки, — вигадала я на ходу. — І мені необхідно бути вдома не дуже пізно! 

— Нормально, — вона кивнула. — Якраз перевіриш, що йому від тебе треба. Якщо саме "це", — вона виділила останнє слово голосом. — то більше нікуди з ним не підеш. 

 — Ага, — я кивнула.  — Хоча. сподіваюся, що я йому й як людина теж цікава…

***

За годину в красивій червоній сукні, з гарною зачіскою і мейком я тихенько вийшла з будинку і зупинилася за воротами, очікуючи на викликане таксі. Воно не забарилося, і от я вже їхала до ресторану, трохи хвилюючись і заздалегідь прокручуючи в голові, як поводитися, що говорити, щоб Демид не розпізнав у мені “самозванку”. 

Коли я увійшла до ресторану, то одразу побачила його. Він встав з-за столику який стояв віддалік, біля вікна. При цьому він вражено дивився на мене.

 — Привіт, — сказала я, підходячи до столика і усміхаючись. — Вибач за запізнення, таксі трохи затрималось…

— Все добре, — він усміхнувся. — Ти така красива. Насправді, я нам забронював кабінку, але вирішив почекати на тебе тут. Ходімо, кабінка на другому поверсі. 

 — О, дякую, — трохи знітилась я. Подумала, що в кабінці ми будемо на самоті, а що якщо він буде чіплятися до мене? Але все ж сподівалася. що нічого поганого не станеться. 

Ми піднялися на другий поверх і увійшли до затишної маленької кімнати, де вже стояв сервірований стіл. 

 — Тут дуже затишно, — усміхнулась я. сідаючи на м’який диванчик. 

— Радий, що тобі подобається. Вчора ми не встигли нормально поспілкуватись через той обшук, — він закотив очі. — Сподіваюсь, це тебе не сильно злякало? У мене періодично буває таке. Все ж, ігрові штуки не надто законні. 

 — Вони нічого не знайшли? — з цікавістю запитала я. 

— Ну, я подзвонив, кому треба. Своїй людині в поліції. Тож проблему вирішено, — він взяв вино і почав наливати його по келихам. — Ти ж пʼєш вино? Вчора ніби пила. 

 — Так, але небагато. будь ласка, — я вчасно згадала свою “легенду”. — У мене батьки суворі…

— Авжеж, — він кивнув. — Ну, принаймні по келиху? 

 — Так, залюбки, — я усміхнулась і обережно взяла наповнений ним келих. — За що вип’ємо? 

— Власне, про це я хотів з тобою поговорити, — його обличчя на мить напружилось. — Наше весілля, ну, вчорашнє… Мій друг, виявляється, підсунув нам справжні документи і у нас реальне свідоцтво про шлюб, але і це ще не все…

Я спершу подумала, що він жартує, навіть засміялась, але. коли побачила його серйозне обличчя,  мені стало не по собі. 

 — Але ж щоб одружитися, треба подавати заяву, чкати місяць… У мене подруга нещодавно виходила заміж, то я в курсі… — сказала несміливо.  — Може, це якийсь розіграш?..

***

гортай далі, там продовження ------------>