Розділ 25

Ми повертались у мовчанні.

Автомобіль ніби ковзав по асфальту, але я не чула шуму коліс. Не чула, як двигун тихо гуде, як дме вітер у вікно, нічого. Моя долоня лежала в руці Юсуфа. Але всередині, десь під ребрами, під серцем, щось стягувалось у тонку нитку.

Тривога.

Не через повернення. Не через пані Мадіну чи Лайлу. Ні. Це було щось інше. Інстинктивне. Тваринне. Примарне й справжнє водночас.

Юсуф помітив мою напруженість. Кинув на мене короткий погляд, лагідно стиснув пальці, мовби кажучи: «Я тут».

Але мені хотілося прошепотіти: «Щось не так…»

Та я мовчала. Як і він.

***

Коли ми нарешті повернулися додому, західне сонце кидало довгі тіні на пісок. Ми вийшли з машини, не поспішаючи. Я не хотіла, щоб це закінчувалось. 48 годин, які вмістили ціле життя. Але тепер, усе мало повернутися на свої місця.

Тиша в домі була підозрілою.

Юсуф тільки ступив на сходинку, як у холі з’явилась Зейна. Вона виглядала стривожено, але стримано.

— У нас… гості, — тихо сказала вона.

Я завмерла. Щось у її голосі знову змусило моє серце дати збій.

— Хто? — запитав Юсуф.

— Шейх Аль-Фахім. І кілька представників його роду.

Я відчула, як у грудях щось стискається. Шейх Аль-Фахім… Те ім’я здалося мені знайомим, надто знайомим.

Юсуф випростав плечі. Його постава одразу змінилася. Спокій, виваженість, стримана гордість. Його маска чоловіка з честю. Мого чоловіка… ні. Тільки на 48 годин.

— Піди за мною, — коротко кинув він мені через плече, і рушив до великої вітальні.

Я мовчки йшла позаду. І кожен крок давався важче. Повітря навколо стало густим, тягучим, як перед бурею. Я намагалася дихати рівно, але в животі все стискалося в холодний клубок.

***

Вітальня була наповнена людьми. Вони сиділи в традиційних довгих білих одежах, з гідністю, зі спокоєм. Схиливши голови в знак поваги, кожен вітав Юсуфа.

— Ассаламу алейкум ва рахмату-Ллахі ва баракату,— мовили вони, один за одним.

— Ва алейкум ассалям, — відповідав Юсуф, вклонившись.

Я стояла за його спиною, мов тінь. Мене не помічали, поки він, обернувшись, не зробив один крок убік.

— Дозвольте мені представити вам… — його голос був рівний, мужній. — Це Тіна. Гостя в моєму домі.

Я підвела голову.

І мій світ зупинився.

Він сидів по центру. У багатому бурштиновому бурнусі, із золотим кільцем на мізинці та темними очима, які я пам’ятала навіть уві сні. Губи розтягнулися в усмішці. Холодній, хижій, впевненій. І тоді він заговорив.

 — Ну здрастуй, Тіно.

Голос.

Цей голос.

Моє ім’я, вимовлене ним, пролунало в мені як вибух. Наче хтось натис кнопку, і весь мій організм почав кричати зсередини.

Кров відступила від обличчя. Ноги стали ватяними. Серце билося так голосно, що я не чула нічого, крім власного пульсу.

Бум. Бум. Бум.

Я відступила на крок, не помічаючи, що задкую. Рот пересох. У вухах загуло.

Моє ім’я прозвучало, як вирок.

— Ні… Цього не може бути… — прошепотіла я.

Але він підвівся. Високий. Могутній. І вже не гість, не майбутній тесть Юсуфа. А той самий чоловік, від якого я тікала у весільній сукні. Чий погляд я бачила крізь штору весільного шатра. Чия рука мала торкнутися моєї під час нікяху.

І ось він у будинку Юсуфа. У домі чоловіка, в якого я закохалася.

Я зробила ще один крок назад. Світ хитнувся. Голоси довкола стали приглушеними. Наче я дивилась сцену зі сторони. Немов уві сні. Але це був не сон.

 Це було пекло.

— Пан Саїд Аль-Фахім – батько моєї нареченої, — спокійно сказав Юсуф, не помічаючи, як я побіліла.

А я не могла відвести очей.

Шейх Аль-Фахім.

Саме він хотів мене за дружину.

Саме від нього я втекла.

А тепер… він сидів у цьому домі: у домі чоловіка, якому я віддала серце.