Розділ 24

Ми покинули місто ще на світанку. Позаду залишилися й мільйони заборон, і пані Мадіна, і майбутні заручини. Лише ми й дорога, що стелилася вперед, до якогось «десь», де нам можна було бути собою.

— Куди ми їдемо? — спитала я, коли за вікном зник останній хмарочос.

Юсуф усміхнувся, не спускаючи рук із керма.

— У світ, де немає правил.

Я засміялася, але відчуття всередині було інше, не дикість, не божевілля… це було щось на кшталт миру. Ми не тікали. Ми шукали своє місце. І, здається, знайшли його одне в одному.

Ми зупинились у маленькому готелі біля пустелі. Там не було розкоші. Лише глиняні стіни, пахощі спецій і відкритий дах, крізь який ночами видно зорі. Поряд пальми, тихий сад і мовчазний персонал, який не ставив питань.

Коли ми увійшли до номера, я відчула, як серце стукає аж до вух. Не від страху. Від того, що вперше за довгий час я була не в небезпеці, я була в тиші. З ним.

— Можеш відпочити, — тихо сказав Юсуф, киваючи на ліжко. — Я залишу тебе на кілька хвилин, піду забронюю вечерю.

Але я не хотіла залишатися сама. Не зараз. Я лише кивнула, змусила себе посміхнутись.

***

Весь день ми провели разом. Без натяку на поспіх.

Юсуф показав мені маленький ринок у сусідньому селі. Ми ходили поміж гончарів, куштували фінікову пасту на паличках, сміялися з його незграбної спроби поторгуватися за сувенір. Він купив мені тонкий браслет із бірюзою, не як подарунок, а як згадку. Я знала, що цей день – подарунок, на який я не заслуговую, але приймала його, мов останній ковток повітря перед пірнанням.

— Я не уявляв, що ти вмієш так сміятись, — сказав Юсуф, коли я ледь не впустила склянку з лимонадом, регочучи з його історії про те, як він колись зламав батькові сувенірний меч і все звалив на двоюрідного брата.

— Я й не уявляла, що ти вмієш так жартувати, — відповіла я, витираючи сльози з куточків очей.

***

Ввечері ми сиділи на плетених килимах просто неба. Над пальмами зорі, попереду вогонь, а між нами тиша, така глибока, що хотілось прошепотіти кожну думку.

— Якби не традиції… — почав Юсуф.

— Ми були б разом? — закінчила я замість нього.

Юсуф мовчав довго, але тоді просто простягнув руку й торкнувся моєї. Його великий палець повільно погладжував мої пальці. Ніби запам’ятовував кожен дотик.

— Я не знаю, ким ти була в минулому, — сказав він. — І не знаю, ким станеш. Але зараз... я щасливий, що ти тут.

Я не змогла відповісти. Лише схилила голову й поклала її на його плече. Юсуф поцілував мене в чоло. Повільно. Тепло. Як благословення. Як прощання.

***

Ми гуляли босоніж по піску. Я бігла вперед, сміялася, крутилася навколо, а Юсуф наздоганяв і спиняв мене, обіймаючи зі спини. Вітер розвівав моє волосся, а пісок пестив ступні. Я почувалася не дівчиною, яка переховується, а жінкою, яку обрали.

— Я відчуваю себе живим лише з тобою, Тіно.

Я зупинилась і подивилась йому в очі.

 — І я. Хоч на цих 48 годин.

***

Ми сиділи на ліжку, мов діти, ділились мріями.

— Я завжди хотіла мати свою кімнату з книжками, з білими шторами, щоб сонце заходило туди щовечора… — шепотіла я.

— Я мріяв про дочку. Таку вперту, з вогнем в очах, як ти. — Його голос був тихим, майже зболеним.

Я схилилась йому на груди.

 — Не можна говорити такі речі. Я можу повірити.

Юсуф поцілував моє волосся.

 — Можеш. Бо в цю мить усе можливо.

***

Ми заснули разом. Я лежала, спершись на руку Юсуфа, його дихання біля мого вуха було рівне. Його рука на моєму боці. Ніщо не було зайвим. Ніщо не було неправильним. Це була близькість без тіла. Серце до серця.

І коли я заснула тієї ночі, обійнявши руку Юсуфа, востаннє за ці 48 годин, я знала: навіть якщо більше ніколи нічого не буде…

Воно було.

І ніхто, навіть Аллах, не зможе це стерти.