Розділ 23

Я більше не міг.

Сидіти, мовчати, зважувати. Вимірювати кожне своє слово та погляд, наче я не людина, а машина честі. Честь... Та що вона варта, якщо кожного разу, коли Тіна опускає очі, я відчуваю себе злочинцем не перед традиціями, а перед нею?

Я бачив, як вона згасає. Як її плечі стали тоншими від напруги, як очі наповнюються слізьми навіть тоді, коли вона намагається всміхатися. Я бачив, як мати, не підвищуючи голос, розбила її зсередини. І все, що я робив – мовчав.

Але сьогодні я не мовчатиму.

Я зайшов у дім швидко, не стримуючи кроку. Мати щось говорила мені з вітальні, я не чув. Пройшов повз, навіть не зупинившись.

Тіна була на балконі. Сиділа, обхопивши себе руками, наче ховалася від цілого світу. Від мого світу.

— Ходімо зі мною, — сказав я, не вдаючи спокою.

Вона підняла голову. Її очі були здивовані, трохи налякані.

— Що? Куди?

— Куди завгодно. Головне, щоб якомога далі звідси. Поки ще можна.

— Але... твоя мати… Юсуфе, це неправильно.

Я стиснув її долоню, сильно, як той, хто більше не хоче віддавати.

— Все, що я роблю правильно, приносить лише біль. А з тобою я починаю дихати.

Я не дав їй часу на сумніви. Повів її за руку через будинок. Мати встала з місця, її голос дзвенів від обурення:

— Юсуфе! Що ж ти робиш?!

— Те, що можу хоч ці дні, — кинув я через плече. — Обираю серцем.

Я відчинив двері автівки, посадив Тіну на переднє сидіння, сам сів за кермо. Завів двигун і натиснув на газ. Без плану, без напрямку. Лише одне я знав точно: доки вона поруч, ці кілька днів мої. Наші.

І хай весь світ кричить, що це ганьба.

Мені вперше байдуже.

***

Ми мчали вперед.

Дорога плинула за вікном, але я навіть не питала, куди ми їдемо. Мені було байдуже. Бо Юсуф був поруч. Той, хто всупереч усьому: традиціям, правилам, власній родині, тримав мене за руку і мовчки вибирав нас.

Юсуф не говорив зайвого. Але в його тиші було більше, ніж у сотнях слів. Він керував однією рукою, а другою обережно стискав мою долоню. Іноді його великий палець погладжував мою шкіру, повільно, зосереджено, наче він намагався запам’ятати її тепло.

Я дивилася на нього й не могла стримати посмішки. Це була щира, ніжна, вдячна посмішка, за все. За те, що не залишив, що не зрадив наші погляди. Що хоч на мить, але зробив нас справжніми.

Юсуф відповів мені поглядом. Він подивився так, що мені перехопило подих. У його очах була тиша, спокій і щось заборонене, про що не говорять вголос. Ми обидвоє знали, що часу у нас мало. Може, доба. Може, дві. Не більше.

Але ми візьмемо з неї все.

Кожну мить. Кожен погляд. Кожне доторкання.

Ми мчали туди, де нікого немає. Де нічиї правила не дотягуються до наших сердець. І я молилась, щоб ця дорога ніколи не закінчувалась.

Бо вперше за довгий час я не боялась.

***

Машина зупинилась на узбіччі біля високих піщаних дюн. Навколо нічого, крім неба, піску й вітру, що приносив запах свободи.

Юсуф вийшов першим і відчинив двері з мого боку. Подав мені руку, мов принцесі. Я поклала долоню на його пальці, знову відчувши те саме тепло, яке тримало мене на плаву останні дні.

— Це наш світ, — тихо сказав він, коли ми разом піднялися на дюну. — Хоч на кілька годин.

Навколо тиша. Тільки вітер грався моїм волоссям. А чоловік стояв поруч і дивився не на горизонт, а на мене.

У його очах не було сумнівів. Лише рішучість і... ніжність.

— Якщо завтра все це закінчиться, — прошепотіла я, — я не пошкодую.

— Я вже не шкодую, — відповів він, — бо ти поруч.

І тоді я вперше відчула, ми не тікаємо. Ми насолоджуємося миттю.