Розділ 22

Я сиділа на підлозі, обійнявши коліна й дивлячись у нікуди. Порожнеча в грудях розросталась і боліла, як відкритий поріз. Від сліз щоки пекли. Я витирала їх рукавом, але вони знову і знову з’являлись. Я відчувала себе такою маленькою, такою загубленою в цьому величезному, чужому палаці, який мав стати моїм тимчасовим домом, але знову і знову виштовхував мене.

Пані Мадіна не просто говорила, вона пронизала мене наскрізь. Її слова ще лунали в голові, гіркі, немов отрута, що повільно розтікається по венах: "Ти принесла у цей дім безчестя...". Її голос, зазвичай такий стриманий і величний, тоді був сповнений гніву та презирства.

Наче я свідомо це зробила. Наче я хотіла закохатись у чоловіка, якого не мала права навіть поглянути. Наче я була винна у тому, що моє серце обрало його, а його серце – мене. Це було неконтрольовано, як подих вітру чи пісок у пустелі, що прослизає крізь пальці. Але вона звинувачувала мене, як злочинницю.

Сльози лились сильніше. Від приниження, від образи, що боляче вдарила в груди. Від того, що мене знову виштовхнули, як щось зайве, як проблему, від якої всі хочуть позбутися. Від відчуття, що я ніколи не зможу вписатися в цей світ, яким би чудовим він не здавався з Юсуфом. Я була мов зламана лялька, покинута на підлозі.

Я не почула, як відчинилися двері. Мої думки були занадто гучними, моє горе – занадто великим.

— Тіно…

Мій погляд піднявся й зустрівся з його очима. Юсуф. Він стояв у дверях, його силует був облямований світлом з коридору. На його обличчі застигла тривога. Він підійшов до мене, опустившись на одне коліно.

— Я почув… як мати кричала. Що сталося?

Я відвела очі, похитала головою. Мені не хотілося обтяжувати його своїм болем.

— Все гаразд. Пані Мадіна просто сказала те, що думає. І, мабуть… вона має рацію.

— Що саме? — голос Юсуфа звучав тихо, але в ньому була небезпечна нотка, яка змусила мене підняти на нього очі.

— Що я тут не на своєму місці. Що я не маю права носити це… — я торкнулася кольє на шиї.  — Що я зневажила якісь ваші правила. Що наражаю тебе на сором.

Юсуф присів навпроти мене.

— Вона не мала права так з тобою розмовляти. Ніхто не має права так розмовляти з тобою.

— Пані Мадіна – твоя мати, — я видихнула, відчуваючи слабкість. — І вона захищає свою родину, свій дім, свої традиції. Я чужа. Я тимчасова. І… я це знала. Я завжди це знала. Просто… це боляче, коли тобі про це нагадують. Боляче, коли ти починаєш вірити, що можеш мати тут своє місце, а потім тобі показують, що це ілюзія.

Юсуф схилив голову. Його мовчання було важким, сповненим внутрішньої боротьби. Потім, обережно, ніби боявся, що я знову розсиплюсь, сказав: 

— Ти не тимчасова для мене.

— Я не мала надягати його, — прошепотіла я про кольє, почуваючись винною, наче я своїм вчинком спровокувала її гнів. — Але я… не змогла не одягти. Воно… воно давало мені сміливість.

Юсуф подивився мені в очі, і в його погляді не було докору, лише глибоке розуміння і ніжність. 

— А я… не зміг не подарувати. Бо хотів бачити його на твоїй шиї. Хотів, щоб ти знала, що ти важлива для мене.

— А як же… хітба? — мій голос ледь чулося. — Твоя наречена? Я ж знаю, що скоро має відбутися церемонія. Що буде з нею? З вами?

Щелепа Юсуфа стиснулася, і я побачила, як у його очах з'явилася та сама рішучість, що й тоді, коли він врятував мене. 

— Все складно, Тіно. Набагато складніше, ніж ти можеш уявити. Але я не хочу, щоб ти відчувала себе винною. Ти не робила нічого поганого. Ми просто… стали заручниками обставин. І почуттів, які з'явилися не тоді, не там і, можливо, не до тих людей. Але це не робить їх менш справжніми.

Я кивнула. Сльози знову підступили, але вже інші: тихі, майже полегшення. Це не було звинувачення. Це було визнання. Визнання того, що ми обоє потрапили в пастку власних почуттів і обставин.

— Дозволь мені просто… бути поруч. Без слів. Без рішень. Просто поруч. Мені потрібен цей момент. Я думав, що зможу втекти від цього, — прошепотів Юсуф, його голос був низьким, майже невпевненим, що було так не схоже на нього. — Що зможу придушити все, що відчуваю, молитвами, обов’язком, правильними словами. Але коли тебе принижують, коли твої очі наповнюються таким болем, мені хочеться забрати тебе звідси, заховати, дати дім… дати тобі все, що ти заслуговуєш… навіть якщо сам не знаю, де мій.

Я стисла пальцями його сорочку. Не тому, що хотіла щось сказати. Просто щоб не відпускати. Щоб Юсуф ще трохи побув поруч, щоб це тепло не зникало, щоб його слова закарбувалися в моїй пам'яті.

— Мені не потрібен дім, Юсуфе, — прошепотіла я, піднімаючи до нього погляд. — Мені потрібен хтось, хто не боїться мене тримати за руку, коли всі інші відвертаються. Хто вірить мені, коли інші сумніваються. Хто бачить мене, а не мою історію.

Він завмер. Потім обережно відсторонився, глянув мені в очі. Його пальці торкнулися моєї щоки, стираючи сльозу. Його погляд був сповнений такої сили, такої глибини, що я відчула, як моє серце відкривається назустріч.

— Я боюся, Тіно. — Його голос був майже пошепки, зізнання. — Я боюся втратити все, що я знаю. Але ще більше боюся втратити тебе.