Розділ 21

Я повернувся додому пізно. За вікном уже давно спустилась ніч, а в мені важкість дня, яка не відпускала. Голова гуділа. Від вітальних промов, від традицій, від бездоганного дійства, у якому я був головною фігурою, але не головним учасником. Усе це, наче вистава, а я грав роль, яку мені написали задовго до мого народження.

Через кілька днів я мав знову зустрітися з Лайлою, цього разу вже офіційно, в присутності старійшин. Я мав дивитися на неї, посміхатися, дарувати увагу… хоча вона вся, без залишку, вже давно належала іншій.

Я відчинив двері вітальні тихо, не вмикаючи світла, лиш м’яке сяйво лампи з дальнього кутка підсвічувало простір. І тут я завмер. На дивані, загорнута в плед, зі злегка розпатланим волоссям і книгою, що зіслизнула з грудей, спала Тіна.

Я підійшов ближче, аби накрити її тепліше, але побачив… кольє.

Вона його одягла.

Це ніжне біле золото, краплі діамантів… вони лягли на її шию так природно, так гармонійно… Мов створені бути саме там. І саме для неї.

Я не дихав. Не міг повірити.

Отже, Тіна відчула те саме, що і я. Отже, це не ілюзія, не примха, не слабкість, якій я дозволив прорости у серці. Її серце відгукнулося.

Немов зачарований, я опустився на коліна поруч, торкнувся пледа й обережно взяв її на руки. Тіна ворухнулася, але не прокинулася. Її тіло було легким, тендітним, ніби я тримав у руках не людину, а порцелянову ляльку.

Я рушив у бік її кімнати. Кожен крок лунав в мені, як удар серця.

Та раптом, біля сходів, я зустрів погляд. Гострий, розлючений, палаючий.

Мати стояла у своєму традиційному вбранні, мов скеля, нерухома. Її обличчя нічого не приховувало. Вона бачила все. Кольє. Тіну в моїх руках. І ті незримі нитки, що вже давно з'єднали наші душі.

Але я не спинився.

І не виправдовувався.

Просто пройшов повз. Мовчки. З тією, що стала для мене більше, ніж будь-хто мав право стати.

Я заніс Тіну до її кімнати й поклав на ліжко, так ніжно, як тільки вмів. Її обличчя в сні було спокійне, а на шиї виблискувало те саме кольє, мій знак, мій гріх, моя правда.

Я вийшов, зачиняючи двері.

І тільки тоді зрозумів, тепер усе справді змінилося. Назавжди.

***

Я прокинулася від гучного, різкого стуку у двері. Серце підскочило, збило подих. Мені знадобилося кілька секунд, аби зорієнтуватися де я, коли я заснула і чому… в ліжку?

Пам’ять повернулася уривками. Я читала книгу, потім… темрява. А далі спокій, тепло, ніби хтось дбайливо переніс мене сюди.

Стук повторився, ще голосніше.

— Я йду! — вигукнула я, не приховуючи хвилювання.

Я підійшла до дверей і, щойно прочинила їх світло коридору вихлюпнуло всередину, разом із крижаним поглядом пані Мадіни.

Вона стояла, мов сама гнівна справедливість. Висока, сувора, з поглядом, який міг розсікати камінь.

— Нарешті! — пролунав її голос, жорсткий, як лезо. — Я вже думала, ти взагалі не вийдеш. Та, мабуть, тобі тут і надто добре, правда?

Я розгублено кліпнула, не встигаючи ні зібратися, ні зрозуміти, до чого вона веде.

— Пані Мадіно, я не…

— Мовчи! — гримнула вона. — Не смій! Не переч мені. Не в моєму домі!

Її очі блиснули, коли вони впали на мою шию.

— Ти ще і його одягнула, — прошепотіла вона, хоч голос її все одно пронизував, як крик. — Це вже навіть не нахабство. Це зневага.

Я машинально торкнулася кольє.

— Це… я не…

— Замовкни, — знову різко. — Ти вмієш вдавати наївність, я бачу. Такі, як ти, завжди вміють. Ти знала, кого зачепити. Увірвалася в наше життя, жаліслива, налякана. А тепер диви, як зручно влаштувалася. У кімнаті мого дому, з прикрасами, з моїм сином. Я не сліпа, Тіно.

— Ми нічого… нічого не було! — вирвалося з мене. — Він просто допоміг. Я заснула з книгою, я навіть не пам’ятаю…

— О, ти не пам’ятаєш. А я пам’ятаю все. Пам’ятаю, як мій син вперше відвертається від своєї віри, своїх традицій, своєї родини… через тебе.

Я хотіла щось сказати. Спробувати пояснити. Що я не хотіла цього. Що я й сама розгублена. Що почуття не просяться. Що я… просто жива.

— Послухайте, я не просила цього! Я… я не хотіла… — запнуто почала я, та її погляд лише холоднішав.

— Замовкни, дитино. Мені не цікаві твої виправдання. Ти принесла у цей дім безчестя. Ти граєшся з вогнем. І з моїм сином. А він… він занадто добрий, щоб одразу побачити, ким ти є.

Я відчула, як у мене стискається все всередині. Мов хтось зсередини виймає повітря.

— Як тільки документи будуть готові, — додала вона вже тихіше, але ще більш холодно, — тебе не має бути в цьому домі. Ні на годину, ні на мить. Я особисто прослідкую за цим.

Пані Мадіна глянула ще раз на мене, на кольє, на мене знову.

І вийшла, зачинивши за собою двері з таким звуком, ніби ставила крапку в історії, яка не мала й починатися.