Розділ 20

Проміння першого ранкового світла вже торкалося килима, коли я завершив вуду (ритуальне омовіння в ісламі). Вода була холодною, проте чистою і вона очищала не лише тіло, а й хоч трохи думки. Я став на молитву, розгорнувши килим у бік Кібли, як мене вчив батько.

Фаджр – світанкова молитва. Найтихіша, найщиріша. Та, в якій немає свідків, окрім Того, хто бачить усе. Я вклонявся, притискаючи чоло до землі, промовляв слова, що заспокоюють душу. Та серце не заспокоювалося.

Після тасліму я лишився сидіти в тиші. Молитовні чотки повільно ковзали пальцями, а очі направлені в далечінь.

— О, Аллах! Прости умму Мухаммада! О, Аллах! Помилуй умму Мухаммада! — прошепотів я. — Прости мене, якщо я грішу навіть думками. Покажи мені шлях, настанови.

Мої пальці стискали чотки міцніше.

— Що мені робити, о Аллах? Що мені робити з цим полум’ям у грудях, яке я не можу загасити? Я маю бути гідним. Я не маю права на це почуття. Тіна інша. Вона не моя. І ніколи не буде.

Я знову опустився у суджуд (уклін), довший, ніж зазвичай.

Сьогодні день хітби. Пропозиція про заручини буде офіційно озвучена. Ми сядемо з родиною Лайли, обговоримо махр (дар нареченій), оберемо дату нікяху та почнемо підготовку до весілля. Усе за традиціями. Усе правильно.

Я знаю Лайлу з дитинства. Вона гарна, стримана, вихована дівчина, яка стане доброю дружиною.

Але в моїй голові зовсім інша.

Її тінь не відпускає мене. Голос, сміх, погляд – усе закарбувалося в мені, мов вогонь. Тіна не сказала мені нічого, а я чую її мовчання. Її руки, що колись торкнулися моїх, досі на моїй шкірі. Її очі – мій найбільший вирок.

Я розумію: це не має тривати. Я мушу зупинитися. Закрити цю історію, що й не починалася.

Та як? Як, якщо я вже не вільний?

Після молитви я довго сидів на балконі, дивлячись, як світліє небо. Навіть світанок сьогодні не заспокоює.

Мені залишалося лиш одне: виконати свій обов’язок. І молитися, щоби серце замовкло.

***

День почався інакше. Тиша у домі не заспокоювала, а гнітила. Я молився, слухав вітання матері, вдягався мовчки. Але всередині все в мені гуло. Я мав бути спокійним, адже роблю те, що личить чоловікові мого становища. Але всередині мене не було спокою. Було відчуття, ніби я розриваю сам себе.

Я вдягнув традиційну білу сорочку, поверх чорну бішту (традиційний чоловічий плащ), прикрашену золотою каймою. Голову покрив куфією (чоловіча хустка), яку обрамляв чорний ікаль (подвійний шерстяний шнур, яким утримується на голові куфія). Так колись одягався мій батько. Він завжди казав: «На хітбу чоловік має з’явитися, як лев: гордо, чисто, гідно».

Ми прибули в дім родини Лайли в обідню пору. Я не був сам, зі мною їхав мій дядько, старійшина роду. Він мав виголосити прохання про заручини від мого імені. Саме так належить, не наречений говорить першим, а представник родини.

Дім був великий, прикрашений зеленню, гірляндами з квітів, пахощами. Нас зустрічали з усіма почестями: з кухлями рожевої води та фініками на срібних тацях. Господар дому, батько Лайли, обійняв мого дядька, мене привітав з повагою, міцно потис руку, пригорнув до грудей, як належить.

— Вітаємо у нашому домі. Ваш прихід – честь для нас.

— І для нас честь бути тут, — відповів дядько.

Ми зайшли у вітальню, де вже сиділи старші чоловіки з боку Лайли. Кожен з чотками в руках, обличчя у них поважні, мов із пісочних барельєфів.

У кімнаті пахло шафраном і свіжим хлібом. Нам подали традиційну арабську каву, гірку, з кардамоном. Чашу тримають правою рукою, приймають лівою. Я вклонився трохи головою, приймаючи напій. Не п’ють більш як три чаші, така традиція. Після останньої я легенько струснув рукою, дякуючи.

Далі було найголовніше. Дядько підвівся. Усі затихли.

— Ми прийшли з миром і повагою, — почав він. — І з добрим серцем. Наш племінник Юсуф, син покійного Алі, бажає звернутися до вас із проханням: дозволити йому взяти за дружину вашу доньку Лайлу. Ми добре знаємо вашу родину, і переконані: союз між нашими сім’ями – це честь для обох сторін.

Батько Лайли, пан Саїд, обмінявся поглядом з іншим чоловіком, певно, братом чи дядьком. Той злегка кивнув. Глава родини підвівся і відповів:

— Ми знаємо рід Аль-Мансур. І ми пам’ятаємо добру славу вашої родини. Лайла – наша квітка, наша гордість. Але якщо вона буде прийнята у вашу домівку, як скарб, ми погоджуємось.

Звучали традиційні слова благословення, всі присутні виголошували:"Нехай благословить Аллах". 

Ми обговорили махр, шлюбний дар, який я обіцяв подарувати нареченій. Це має бути щедро, але з гідністю. Обрали дату нікяху, нашого обряду укладання шлюбу. Лайла, як годиться, весь цей час була в іншій кімнаті з жінками. Вона дізнається новину після нашого від’їзду.

Після цього нас запросили до столу. Було багато страв: мансаф, махші, рис із родзинками, баранина, пахлава, фініки в меду. Та мені все було без смаку. Я їв, мов машина. Бо в голові крутилася лише одна думка: я зробив усе правильно. І все одно це не дає полегшення.

Бо думки мої не поруч із тією, чиє ім’я лунає в цій оселі.