Розділ 19

На вході пахло мускусом, кардамоном і дорогою шкірою. Новий ювелірний магазин Фареса розташувався у престижному районі, де навіть тротуари виблискували під сонцем, а вітрини говорили не гірше за імена.

Я вийшов із машини, тримаючи спину рівно. Сьогодні я не просто Юсуф, я син свого роду, ім’я якого звучить у місті з пошаною. І друг, що прийшов вшанувати досягнення старого товариша.

— Ас-саляму алейкум ва рахматуллах, Фаресе, — я обійняв його по-чоловічому, торкнувшись плечем.

— І тобі мир, милість і благословення Боже, брате! — посмішка на його обличчі була щира. Ми не бачилися давно, але залишалися близькими серцем.

Фарес, син Абдалли, був з тих, хто починав із нічого. Я пам’ятав його ще хлопцем на ринку, де він продавав срібні каблучки, що тьмяніли на сонці, але блищали вірою в майбутнє. Тепер у нього мармурові підлоги, позолочені полиці, охоронці біля входу і відвідувачі в абаях (традиційна арабська сукня) та дорогих костюмах.

— Машалла, — я повільно оглянув зал, де все було зроблено зі смаком. — Хай Бог благословить цей дім торгівлі й примножить твої прибутки.

— Амінь, брате — кивнув Фарес. — Без тебе я б не був тим, ким став. Не забуваю, хто дав мені першу можливість.

Я поклав руку йому на плече:

— Все, що ми маємо, лише через волю Всевишнього. Ти заслуговуєш на більше, друже.

Святкову стрічку вже розрізали, жінки у вишуканих хіджабах оглядали новинки, чоловіки в традиційних сорочках оцінювали майстерність. Офіціанти розносили каву у маленьких порцелянових чашечках, і я взяв одну, сівши на м’яке крісло навпроти вітрини.

Я не планував нічого купувати. Але щось у цій вітрині змусило мене зупинитися.

Кольє.

Ніжне, витончене. Ланцюжок, ніби зітканий з вітру, а по ньому діаманти, що нагадували краплі сліз. Чисті, мовчазні, блискучі на світлі, як несказані слова. Як ніч, що провели ми разом у мовчанні. Як та, що заснула на моєму плечі, довірившись мені більше, ніж я довіряю собі самому.

— Це нова колекція, — Фарес підійшов і зауважив, куди я дивлюсь. — Дизайн – ручна робота. Один у світі.

Я мовчав. У душі щось стиснулося. Кольє було не просто прикрасою. Воно мало її образ. Її сльози. Її мовчазну сміливість.

— Для кого це, Юсуфе? — спитав він, нахилившись до мене з лукавою усмішкою. — Для кого ця прикраса?

— Для нікого, — відповів я. Але сам собі не повірив.

Можливо, я й не мав права на думки. Але це не заважало мені бачити обриси Тіни у прозорих діамантах, у тіні на серці.

***

Цілий день я ходила, як нежива. Усередині щось було надломлене, розчавлене, не від слів пані Мадіни навіть, а від безпорадності. Мене не просто тут не приймають. Мені чітко дали зрозуміти, що я чужа. Тимчасова. Зайва.

Хоч як сильно я хотіла б взяти ноги в руки й піти просто геть, у бік горизонту, в пустелю, у невідоме, страх був сильніший. Що, якщо спіймають? Що, якщо знову продадуть? Що, якщо я більше не зможу знайти спокою навіть на кілька годин сну?

Тому я сховалась.

Сад став моїм єдиним прихистком. Там, у густій тіні апельсинових дерев, я притулилась на кам’яній лавці з книжкою з бібліотеки Юсуфа. Це була одна з небагатьох англійською мовою. Старий том Джейн Остін. М’який пожовклий папір, знайомі діалоги, іронія, глибина, все це відволікало.

Я не помітила, як день змінився вечором. Лише коли сонце торкнулося верхівок дерев золотом і згасло за мурами, я зрозуміла, що змерзла.

— Зейно, — я зустріла її дорогою до кімнати. — Можеш, будь ласка, принести мені вечерю в спальню? Не хочу... — я замовкла. Жінка зрозуміла і кивнула.

Я піднялася в кімнату і завмерла.

На ліжку, точно по центру, лежав оксамитовий кейс кольору нічного неба. Поряд записка. Маленький складений аркуш. Мені навіть дихати стало важко.

Я торкнулася її пальцями. Папір був трохи шорсткий, як і слова в ньому:

«Побачив цю прикрасу і подумав про тебе. Знаю, мої думки не правильні, не як у чоловіка, що готується до заручин. Але бачить Аллах, я нічого не можу з собою вдіяти. Ця прикраса замість слів, які я не можу озвучити тобі особисто. Ти не зобов’язана її приймати. Але якщо її одягнеш, я буду знати, що між нами є взаємність. Хоч і зовсім неприпустима. І заборонена.  Але вона є..

Юсуф»

Моє серце калатало, мов скажене. Я опустилася на ліжко й обережно відкрила кейс.

Усередині кольє. Ніжне, мов дотик. Діаманти, що виблискували, як сльози під сонцем. Я бачила подібні у фільмах або на глянцевих сторінках журналів, та ніколи у своєму житті. І вже точно не для себе.

Але ця річ... вона ніби була створена не для когось іншого. Вона ніби була моєю.

Я не знала, що сильніше: страх, вдячність чи біль. Біль від того, що це все неправильно. Що між нами стіна. Традиції. Заручини. Його честь. Моє минуле. Усе проти нас.

Та коли я піднесла кольє до шиї, я зрозуміла: мої пальці самі шукають замок. Я досі не вирішила, чи одягну його. Але тримала біля серця так, ніби воно вже говорило замість мене.