Розділ 17

Я розчесала волосся, заплела його у вільну косу і натягнула легку нічну сорочку. Ніч у цій країні пахла сандалом, тишею і втомою. Я вже вимкнула світло, залишивши лише нічник, як раптом тихий, ледь чутний стукіт у двері.

Я завмерла. У цьому домі не стукали без причини. І точно не в цю годину.

Повільно підійшла до дверей, притиснувши пальці до грудей. Відчинила обережно, спершу лишень на кілька сантиметрів. На порозі стояв Юсуф. Його плечі були злегка згорблені, погляд  важкий. Ні сліду тієї сили, яку він звик тримати навколо себе, як щит.

— Пробач, — тихо сказав він. — Я… не маю права тут стояти. Не маю права входити у спальню жінки, яка мені не належить.

Його слова були правильні. Чесні. Та в голосі ховався біль.

Я поглянула на Юсуфа уважніше. Його очі, ті самі глибокі очі, які я бачила на набережній, тепер були майже порожні. У них лишилася тінь від людини, яка тримала на собі цілий рід. Наче він щось втратив і навіть не намагався це зупинити.

Я відступила на крок назад. Відчинила двері ширше. Не сказала нічого. Просто… дозволила.

Юсуф ступив усередину з такою обережністю, ніби боявся, що моя довіра розіб’ється при найменшому русі. Зупинився за кілька кроків від мене, наче не знав, чи має право бути ближче. І я це розуміла.

— Тебе хтось побачив? — прошепотіла я.

Чоловік заперечливо похитав головою. Його пальці стиснулися в кулак, і я побачила, як тремтить шкіра між кісточками.

— Що трапилося? — м’яко запитала я.

— Нічого, — бурмотів він. — Просто… не знав, куди ще можу піти. Кому… дозволено побачити мене таким.

Я опустила очі. Відчула, як затремтіли мої пальці. Але все одно зробила крок уперед. Протягнула руку й торкнулася обережно. Його долоня була прохолодна, велика. Я взяла її у свою, мовчки.

Юсуф підвів на мене очі. У них було стільки втоми, що серце стиснулося.

— Хочеш поговорити? — запитала я.

Він знову похитав головою, але не прибрав руки.

— Я… не знаю, що казати. Маю сказати "я щасливий", бо прийняв заручини. Бо всі очікують цього від мене. Бо так треба. Але… — Юсуф ковтнув повітря. — Я відчуваю, що щось у мені зламалось. Наче віддав себе… але не тій.

Слова нависли між нами, тяжкі й небезпечні. Я опустила очі на наші руки. Моя тендітна, затиснена в його сильній долоні. Невиправданий жест. Неправильний.

Та я не відпустила.

— Ти можеш не говорити, — прошепотіла я. — Можеш просто… постояти. Побути.

Юсуф кивнув. Стояв мовчки. Дихав поруч. Дивився, здається, крізь мене туди, де світ ще не визначився, ким ми маємо бути одне для одного.

Я не мала права тримати його за руку. Не мала права слухати його душу.

Але слухала…

***

Її долоня в моїй така тендітна, ніби зроблена з ранкової роси. Але тримала Тіна впевнено. Без тремтіння, без вагань. Наче знала, що зараз мені потрібно саме це: мовчазна підтримка, без пояснень і порад. Без докорів.

Я дивився на наші руки, з’єднані, і в голові щось повільно стишувалося. Все, що було ззовні: очікування, традиції, заручини, відповідальність, воно на мить відступило. Зникло, як пісок під ногами, коли хвиля змінює берег.

— Мені добре… тут, з тобою, — прошепотів я, сам лякаючись щирості власного голосу.

Тіна не відповіла. Лише обережно притулилася чолом до мого плеча. Її дотик був несміливим, наче вона чекала, що я відштовхну. Але я не зміг. Навпаки, відчув, як щось м’яке розпускається в грудях. Щось заборонене, але живе.

Я обережно поклав руку їй на спину. Легко, майже несуттєво. І Тіна не відступила.

Так ми стояли кілька секунд, а може, вічність. Тиша між нами була насичена. Тепла. Тривожна.

А потім Тіна щось прошепотіла. М’яко, тихо, українською. Я нічого не зрозумів, ні слова. Але її голос… він був як пісня. Як спогад, якого не знаєш, але серце чомусь пам’ятає.

— Що ти сказала? — запитав я, ковтаючи порух в грудях.

Вона хитнула головою й усміхнулась майже невидимо:

— Нічого, що ти б хотів почути.

Я злегка нахилився до неї, наші обличчя були надто близько. Її подих торкнувся моїх вуст, і цього було достатньо, щоб світ знову перестав існувати.

— Тіно, — прошепотів я, сам не знаючи, чи це попередження, чи прохання.

— Я знаю, — так само тихо відповіла вона. — Це неправильно.

Але вона не відійшла. І я не зробив кроку назад.

Ми обоє знали, що це помилка. Але коли її руки обвили мою талію, а я обережно пригорнув її ближче, відчув, як тіло розслабляється. Наче нарешті знайшов той спокій, який шукав усе життя.

Ми просто стояли в обіймах. Не було пристрасті, не було поспіху. Лише присутність. Близькість. Дихання поруч. Її голова на моїй грудях. Моє серце, яке вривається крізь тканину сорочки. Її пальці на моїй спині. І тиша, найніжніша молитва, яку я коли-небудь чув.