Розділ 16

Коли я вийшов до передніх воріт, вже чув, як гуде дорога. Машини гостей зупинялись одна за одною, і чорні джеллаби (чоловіча накидка без коміра, з широкими рукавами), білі каміси (довга сорочка вільного крою), темні окуляри – усе це поволі наповнювало простір двору. Я стояв рівно, не ховаючи обличчя, син свого батька, господар дому. А тепер голова роду.

Я першим зробив крок назустріч найстаршому: дядькові Салману, чоловіку з густими бровами й сріблом у бороді. Він був братом мого батька і за традицією – найстарший із присутніх. Йому належала першість  у слові, у жесті, в погляді.

Я торкнувся серця долонею і нахилив голову.

— Ассаляму алейкум, дядьку.

— Ва алейкум ассалям, Юсуфе. Аллах благословить цей дім. Ти приймаєш нас як слід.

Інші чоловіки вітались так само коротко, але з гідністю. Я стискав руки, торкався плечей, хтось приклався щокою до моєї, один раз з одного боку, двічі з обох. Вітання відрізнялись за близькістю, але всі були шанобливі, стримані. Слова були другорядними. Головне – поведінка.

Коли всі прибули, ми рушили до гостинної кімнати аль-маґліс. Це приміщення було окремим крилом будинку, як велить традиція: зі зручними диванами вздовж стін, м’якими подушками, килимами ручної роботи та запахом бахуру, що ледь відчутно клубочився в повітрі.

У центрі був низький стіл з фініками, горіхами, сухофруктами. Але головне – кава.

Я жестом покликав слугу, який приніс даллах (кавник) і маленькі фінджани без ручок (чашечки). Першу чашку я наповнив сам. І, як велить традиція, подав її дядькові Салману.

— Бісмілля, — мовив він і взяв чашку правою рукою.

Він випив небагато, ковток чи два. Каву не п’ють для втамування спраги. Вона – це символ. Повага. Прийняття.

Я наповнив наступну чашку для другого гостя за віком, за ієрархією. Чашки подавались тільки правою рукою, з легким нахилом тіла у знак смирення й пошани.

Коли всі отримали свою порцію, я сів. На місце господаря, трохи осторонь, але видно всіх. Я не мав права говорити першим.

Першим слово взяв дядько Салман.

— Аллах милостивий. Ми зібралися тут не лише вшановувати пам’ять твого батька, Юсуфе, — його голос був глибоким, як пісок пустелі. — Ми прийшли, щоб підтвердити: ми з тобою. Але ти маєш знати: відповідальність – не дар. Це випробування.

Я мовчав, кивнув.

— Наш рід тримається не на силі, а на честі. І якщо хтось її втратить, ми всі впадемо. — Дядько зробив паузу, відпив ще кави. — Твоє серце може належати кому завгодно. Але твій обов’язок належить нам.

Я вдихнув глибше. Це був не докір. Це було нагадування.

І я приймав його.

— Я пам’ятаю, — сказав я рівно. — І я не забуду.

Чоловіки навколо кивнули. Маґліс тривав. Почались перемовини про справи роду, розподіл відповідальностей, останні політичні зміни. Я слухав, говорив, пропонував рішення. Але десь глибоко в голові пульсував інший образ.

Її очі. Її мовчання. Її спокій, який я шукав навіть серед цих чоловіків.

Та зараз я був тут.

І мав бути сильним.

Для батька. Для роду. Для всього, що я ношу в цьому імені.

***

Запашна кава вже не мала смаку. Ми сиділи в Маґлісі, а в повітрі висіла важка, майже видима тиша. Слуги несли чергову тацю із фініками та ароматною пахлавою, але всі знали, момент, заради якого зібралися, ще попереду.

Коли гість ставить чашку з кавою назад на тацю, це означає, що він хоче висловитися. Я спостерігав, як це зробив шейх Саїд Аль-Фахім, поважний голова великої родини, союз із якою мій батько вважав стратегічним і почесним.

Пан Саїд був чоловіком традицій, прямий і стриманий.

— З дозволу господаря дому, — промовив він, торкнувшись грудей у жесті поваги. — Ми прийшли сьогодні з відкритим серцем і чистими намірами, щоб згадати обіцянку, яку ми дали один одному, я і твій батько, хай буде йому світло в іншому світі.

Я нахилив голову мовчки. Такий жест свідчив про увагу й повагу.

Старійшини з мого боку, дядько Салман і старший радник Махмуд, сиділи рівно, зосереджено. Слова шейха Саїда не були несподіванкою, але момент вимагав урочистості.

— Ми просимо твоєї згоди на заручини з нашою донькою, Лайлою Аль-Фахім, — вимовив шейх, чітко й повільно, наче закарбовуючи ці слова у камені. — Вона виросла з гідністю й шаною до традицій. Ми віримо, що союз між нашими родинами зміцнить не лише кров, але й честь.

Я подивився прямо перед собою. 

За традицією я мав дати відповідь стримано, виважено, не поспішно, аби засвідчити свою повагу і водночас силу як очільник роду. Моя згода не могла бути надто легкою, як і відмова, публічною ганьбою.

Я вдихнув.

— Лайла Аль-Фахім – донька благородного роду. Її ім’я чисте, як нічне небо над пустелею, — мовив я рівно. — Мій покійний батько, хай буде йому вічність раєм, дійсно говорив про цей союз. І я шаную його слово, як своє власне.

Пауза.