Розділ 15

Сьогодні у домі Юсуфа панувала метушня: глухе дзеленчання металевих таць, гомін голосів, шелест дорогих тканин, які несли в руках служниці. Дівчата швидко проходили коридорами, несучи кавові сервізи, вази з фініками, ароматичні лампи. Один з охоронців пройшов повз мене в білих штанах і чорному жилеті, стискаючи в руці навушник і щось шепочучи.

Я розгублено озиралась. Мовчки рушила до кухні, Зейна мала знати, що відбувається. І вона дійсно була там, стояла біля столу з розкладеними на ньому коробками пахлави, розставляла фініки на бронзову тацю.

— Зейно, — я зупинилася у дверях, обережно. — Що трапилось? Усе виглядає... ніби готується якийсь захід?

Зейна здригнулася, але швидко зібралася й кивнула.

— Сьогодні Маґліс, пані Тіно.

— Маґліс? — я повторила, не розуміючи, що це означає.

Вона обтерла руки об фартух і підійшла ближче.

— Маґліс – це важлива частина нашої культури. По суті, це зустріч. Але не просто звичайна бесіда. Це місце і час, коли чоловіки з поважних родин збираються для обговорення важливих справ. Політика, бізнес, іноді шлюбні союзи, розв’язання конфліктів або демонстрація поваги.

— Тобто… це не святкування?

— Ні. Маґліс – це форма соціального і політичного життя в арабському світі. Тут у домі буде зібрано окрему залу з м’якими диванами вздовж стін, на срібних тацях подадуть каву з кардамоном, фініки, пахлаву. Старші чоловіки сядуть першими, молодші стоятимуть, слухаючи.

Вона сказала це тихо, з майже сакральною інтонацією, і в мені щось похитнулося, я справді не уявляла, наскільки це важливо.

— А Юсуф братиме в цьому участь? — запитала я обережно.

— Він один із господарів. Від нього чекають не тільки участі, а й гідної поведінки, мудрості. Його батько завжди приймав Маґліс. А тепер… це обов’язок пана Юсуфа. Сьогодні будуть представники роду шейха Аль-Фахіма, ті хто відповідає за домовленості про заручини з пані Лайлою.

Я знітилася. Думки змішалися з тими, що ми ділили з Юсуфом на набережній. Його погляд. Його дотик. Його мовчання, яке говорило більше, ніж слова. А тепер знову обов’язки, знову рід, знову родина.

— Чи я можу допомогти? — запитала я, бо не могла просто стояти.

— Дякую, але вам краще залишатися осторонь. Жінки не беруть участі в чоловічому Маґлісі. Це окрема частина світу. Ми лише готуємо, подаємо каву, а потім зникаємо. Все має бути ідеально.

Я кивнула, відчуваючи, як мене огортає хвиля чужого світу, глибокого, красивого, але суворого. Вперше я по-справжньому відчула: я гість тут. Лише гість.

А ще, що між мною і Юсуфом стоїть не одна, а десятки стін. Вони збудовані не з каменю, а з традицій, очікувань, династій і тіней предків.

***

Я стояв перед дзеркалом, але бачив не своє відображення.

Я бачив його.

Батька.

Його руки, що завжди тримали мене впевнено, навіть коли я ще не розумів, яким важким є цей світ. Його очі спокійні, але вимогливі. У них не було місця для страху чи сумнівів.

А тепер я  на його місці.

Руки трохи тремтіли, коли я знімав сорочку і натягував білосніжну дисдашу. Потім біла куфія, складена у формі трикутника, і агаль – чорний шнур, що утримував тканину на голові. Він був батьків. Один із небагатьох речей, які я не змінив.

Агаль пахнув сандалом і спокоєм.

Я вдихнув глибше. У грудях тисло. Не страх, а вага. Ця тиша перед Маґлісом, вона завжди була особливою. Не така, як перед виступами чи переговорами. Вона мала в собі щось сакральне.

Бо Маґліс це не просто зустріч. Це спадщина. Це момент, у якому ти не просто Юсуф. Ти син свого батька. Гілка свого роду. Голос цілої династії.

Я підійшов до вікна й глянув униз, у внутрішньому дворику вже збирались чоловіки. Старійшини роду, молодші брати, дядьки, радники. Вони всі чекали мене.

І чекали, що я буду гідним.

Колись батько казав: "У Маґлісі не говорять багато. Але кожне твоє слово – це цвях у дерево традиції. Забий його криво і дерево почне тріщати."

Я провів долонею по обличчю. Спогади накочували хвилями. Як він готувався до таких днів. Як сидів перед дзеркалом мовчки, а я, ще хлопчик, стояв позаду і намагався дихати так само рівно, як він.

Тепер я сам. І мені ніхто не скаже, як бути.

Я ще раз подивився на себе. Відображення було знайоме й чуже водночас. Мої очі – це його очі. Мій спокій – це його спокій. Але в грудях… було більше вогню. Більше сумнівів. Більше Тіни.

Я згадав її погляд уважний, м’який. Згадав, як її пальці лежали в моїй долоні: довірливо, тихо. І як вона нічого не вимагала.

У той момент я не був головою роду. Не був спадкоємцем. Я був просто чоловіком, що хотів доторкнутися до спокою. В її очах я бачив себе іншим. Вільнішим.

Але зараз не час для мрій. Зараз – Маґліс. І я мушу зробити те, що маю.

Я підняв підборіддя, розвернувся, відчинив двері й вийшов у коридор. Крок за кроком, уперед. По лінії, яку проклав мій батько.