Розділ 14

Після розмови з матір’ю я не міг ні стояти на місці, ні дихати в просторому будинку, де стіни зберігали запахи обов’язку й очікувань. Там усе кричало про майбутнє, яке хтось вже написав за мене.

Я натиснув на газ.

Дорога була майже порожньою. Я звернув на об’їзну, потім далі, ще далі, поки ми не опинились на тій самій набережній. Улюблене місце з мого дитинства. Місце, яке знало мене без титулів, без ланцюга обов’язків на шиї.

Море зустріло нас легким вітром. Хвилі плескались об каміння, запах солі й води був таким знайомим, таким заспокійливим, що я на мить забув, як дихати.

Ми йшли мовчки. Я трохи попереду. Тіна позаду. Мовчанка між нами не була образливою, вона була обережною. Наче обидва боялись зруйнувати те, що ще трималось.

Я зупинився біля води. Тіна підійшла зліва. Довге волосся злегка ворушив вітер. І ця мить... могла б бути спокійною, але в мені клекотіло.

— Що трапилось? — запитала вона нарешті. Тихо. Обережно.

Я довго мовчав. Дивився в темряву моря, ніби там було простіше знайти відповідь, ніж у власному серці.

— Моя мати... — почав. — Вона нагадала мені, ким я є. Ким мушу бути. Що вже скоро… я маю стати нареченим доньки шейха.

Я не озирнувся. Але відчув, як щось у Тіні злегка стиснулося.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

Ці слова боліли сильніше, ніж мовчанка.

— І що ти думаєш? — запитав я, нарешті глянувши на неї.

— Це не моя справа, — відповіла вона. — Але, якщо питаєш… Я думаю, що страшно жити без права вибору. Страшно бути чиїмось… знаряддям. Придатком. Валютою в чужих домовленостях.

Її голос тремтів, але не був слабким.

— А ти думаєш, я цього хочу? — я раптом відчув, як гнів проривається крізь утомлену оболонку. — Думаєш, я вранці прокидаюсь із бажанням одружитися з дівчиною, яку бачив кілька разів у житті?

Тіна здригнулась, але не відступила.

— Я не знаю, чого ти хочеш, Юсуфе, — м’яко сказала вона. — Бо ти не говориш. А я не вмію читати між словами.

Я дивився на неї. На ці великі очі, в яких змішувались відчай і витримка. На губи, що тремтіли, але тримали мовчанку. На руки, які вона ховала в рукави сорочки, ніби хотіла сховатись повністю.

Я зробив крок ближче. Наблизився на ту саму відстань, де ще можна було зупинитися.

— Я боюся, Тіно, — прошепотів. — Боюся, що якщо оберу себе, то  зраджу всіх. А якщо оберу їх, то загублю себе.

— Але ти маєш зробити це. Так? — запитала тихо. — Тому що тебе так виховали.

— Так. Бо це моє ім’я. Мій рід. Мій тягар.

— А як же серце?

Я мовчав.

— І почуття? — Тіна повернулась до мене обличчям. — Вони не мають значення?

— Якби я міг відповісти — мав би сміливість, можливо… усе було б інакше, — зізнався я. — Але я... я боюся. Зруйнувати все, чим є. Всіх, кому винен.

Я подивився на профіль Тіни: відкритий, ясний, без фальші. Моє серце билося дивно швидко.

— Можна я... — мовив я раптово і, сам не розуміючи навіщо, простягнув руку.

Її пальці були холодні, трохи напружені. Але вона не відсмикнулася. Навпаки, стиснула мою долоню у відповідь.

Єдиний дотик і ніякої обіцянки. Лише дотик. Мовчазне "я тут". І саме це зараз було правдою. Єдиною, справжньою.

***

Я тримала його руку. Міцну, теплу, живу. Руку чоловіка, до якого не мала права наближатись. І від цього всередині щось стискалося, не боляче, а глибоко. Якось по-жіночому, по-справжньому.

Це був не просто дотик. Це була межа. Тонка, майже невидима, як подих. Як шепіт, що ледь чутно торкається шкіри, але залишає по собі жар.

Я не питала, що Юсуф відчуває. Не вимагала слів. Він уже сказав досить. А решта – не моя справа. Я не мала на це права.

Ми стояли біля води. Поряд. Мовчки. Юсуф не відпускав мою долоню, ніби шукав у ній щось: спокій, перепочинок, опору. І я дозволила. Просто дозволила бути. Не рятівницею, не порадницею, не дівчиною з минулим, не жінкою без майбутнього…

Просто бути.

Я дивилась на горизонт, де небо ледь торкалося води. Там усе було простим. Там ще не було маминих планів, його заручин, мого страху чи втечі. Там усе було білим полотном. Порожнім.

І я подумала, можливо, саме з цієї тиші починається правда. Не з криків і боротьби, не з рішень і обітниць. А з ось таких мовчазних моментів, коли дозволяєш собі бути людиною, а не чимось призначеним.

Палець Юсуфа випадково торкнувся мого зап’ястя. Тепло повільно розтеклося тілом. Я могла б відсторонитися. Але не зробила цього. Не зараз.

Юсуф мовчав. І я мовчала теж. У тиші між нами не було пустоти, вона дихала. Вона дозволяла прожити цю мить, не зраджуючи себе. Не поспішати.

Можливо, вже завтра ми знову станемо чужими. Можливо, ніколи не скажемо того, що дійсно думаємо.