Розділ 13

Стояв біля вікна у своєму кабінеті, тримаючи в руці філіжанку чорної кави. Крізь прозору скляну стіну було видно сад. Тіна сиділа на лавці, схилившись до Зейни, щось жваво розповідала, розмахуючи руками, ніби оживляючи свою розповідь. Її волосся блищало під сонцем, сміх був легким, щирим. Вона змінилася. В її погляді з’явилося світло... Надія.

Я спостерігав за нею вже кілька хвилин, не помічаючи, як кава давно охолола.

— Вона ще тут? — голос матері був як холодна вода на розпечену шкіру.

Я обернувся повільно. Мама стояла у дверях, стримана, як завжди, але в очах її темнів докір.

— Тіна – гість, мамо, — відповів я, спокійно ставлячи чашку на стіл.

— Ця жінка чужа, Юсуфе. І вона не повинна бути в цьому домі.

Я мовчав.

— Скільки ще вона тут залишиться? Скільки ще ти будеш возити її містом, дарувати їй свою увагу, ніби вона... ніби вона має право на тебе?

Я вдихнув. Повільно.

— Тіна пережила страшне. Я просто допомагаю. Це людяність.

— Людяність? — мати скривилась. — Людяність не має нічого спільного з тими поглядами, якими ти дивишся на неї. Я бачу. Я – твоя мати. Я відчуваю, коли ти переходиш межу дозволеного.

Я стиснув щелепи, але не відповів.

— Ти забув, що на тебе чекає? — продовжила, крокуючи ближче. — Заручини з Лайлою не просто формальність. Це союз. Безпека для бізнесу, повага для родини, стабільність для твого майбутнього. Це честь, Юсуфе!

— Я не забув, — промовив я тихо, але твердо. — Я ніколи не забуваю про обов’язок. І тим більше не забуваю, хто я є.

Мати замовкла, дивлячись мені прямо в очі. 

— Ця жінка не наша. І ти це знаєш, Юсуфе.

Я зціпив щелепу, не відповів. Мамин голос був твердий, навіть холодний, хоч її обличчя залишалося спокійним. Занадто спокійним.

— Це не її дім. Вона не частина нашого роду. Вона не знає наших правил, нашого коріння. А ти вже другу добу ходиш навколо неї, як зачарований. Чоловік із твоїм прізвищем не має права на слабкість.

Я виштовхнув повітря з грудей, відвернувся до вікна і подивився вниз, у сад.

Тіна сиділа під апельсиновим деревом. Сонце ковзало по її плечах, ніби торкалося її так само обережно, як і я хотів торкнутись. Її обличчя світилася якоюсь внутрішньою тишею. 

Я не знав, про що вони говорять із Зейною. Але мені раптом закортіло бути поруч. Просто… щоб бачити її очі. Переконатись, що вона досі тут. Що не пішла.

— Тема закрита, мамо, — відповів я спокійно, хоч усередині вже кипіло. — Прошу, не повертайся до неї.

— Але…

— Тема. Закрита. — Я навіть не дивився в її бік. Не міг.

Вийшов із кімнати швидко, майже не чуючи кроків. Сходи віддавались глухо, але з кожним кроком всередині зростало напруження, як перед бурею. Я не мав плану. Просто хотів бути не там, де щойно стояв.

На подвір'ї було тепло. Легкий вітер колихав гілки, приносив аромат жасмину. Я вийшов саме в той момент, коли Зейна з Тіною вже прямували до будинку. Вони зупинились, побачивши мене.

Наші погляди зустрілись.

Її очі… стали іншими. Глибші. Важчі. В них не було ні радості, ні болю, лише мовчазне запитання, якого я боявся.

— Поїхали зі мною, — сказав я, не в змозі зупинити себе.

— Але… я думала…

— Поїхали, Тіно, — м’яко, але твердо повторив. — Просто… довірся мені.

Вона озирнулася на Зейну, ніби шукала підтримки. Та лише кивнула і тихо відійшла.

— Я не хочу створювати…

— Ти нічого не створюєш. Це моє рішення, — перебив я, вже відчиняючи дверцята авто. — Сідай.

І вона сіла.

Я обійшов машину, сів за кермо, завів двигун. Мотор загуркотів, і ми рушили.

Тиша між нами була густою. Тіна сиділа рівно, дивлячись уперед, руки зімкнуті в колінах. Не сказала ані слова. І я теж мовчав. Не знав, як розбити цю крихку оболонку, яка з’явилась між нами, мов тонке скло, прозоре, але гостре.

Але я вже зробив крок.

Ми вже їхали вперед.