Розділ 12

Я сиділа на лавці під апельсиновим деревом. Сонце вже не пекло, лише лагідно торкалось плечей, і від квітів жасмину в повітрі стояв легкий, солодкий аромат. Сад був спокійним, як ковток теплого молока перед сном. Спокійним і безпечним.

Поруч Зейна повільно перебирала зелень у плетеному кошику, а я говорила, говорила, говорила... Мене розпирало від емоцій.

— Я й не думала, що в Дубаї може бути так по-справжньому… живо! — сміялась я, згадуючи, як ми з Юсуфом годували чайок на набережній. — Я завжди уявляла його, як скло, бетон і пилюку. А тут  історія, люди, запахи спецій, ця суміш арабського коріння і сучасності! — я змахнула рукою, ніби малюючи все це в повітрі. — І цей десерт, як йогурт, але теплий… як же він називався?

— Кунафа, — підказала Зейна з м’якою посмішкою.

— Точно! Кунафа! Я закохалась у неї з першої ложки! — я поклала руку на серце. — І ці вузькі вулички біля бухти, старовинні двері, що скриплять, як у фільмах… Знаєш, я наче побачила цю країну зсередини, по-справжньому. І… мені хочеться дізнатися ще більше. Це завдяки Юсуфу, він зміг показати мені свій світ під іншим кутом. 

Я зупинилася, бо помітила, що Зейна на мить завагалася. Вона перестала чистити листя, поклала зелень убік і повільно, трохи неохоче, підняла на мене погляд.

— Пані Тіно, я дуже рада, що ви відкрили для себе нашу землю. Справді рада. Але... — її голос був тихий, майже материнський, — я повинна сказати вам щось важливе.

Я насторожилась. Легка тривога прокинулася в грудях.

— Пан Юсуф... Він готується до заручин. І не просто так. Його наречена – донька шейха, з дуже поважної родини. Це не історія про кохання, а про обов’язок, про честь, про політику. Його родина давно домовилась про цей союз.

Слова зависли в повітрі, а моє серце... стиснулося. Наче на нього хтось поклав щось важке, кам’яне.

Я вдихнула глибше, щоб не дати розчаруванню проявитися на обличчі.

— Розумію, — нарешті мовила я. — Я... не знала. Але дякую, що сказала. Це важливо.

Зейна поклала руку мені на коліно, злегка стиснула. Я посміхнулась, хоча всередині щось затихло.

Можливо, я справді просто гість. Тимчасова історія у великому житті Юсуфа. Але навіть якщо це так, я не шкодую. Цей світ, цей досвід... він став моїм теж. І я візьму з нього все, що зможу, не як дівчина, яка щось втратила, а як жінка, яка бачить і цінує.

Навіть якщо це лише мить.

— А ти добре знаєш родину Юсуфа?

Зейна підвела на мене спокійний, уважний погляд. Її руки більше не перебирали зелень, вона сиділа рівно, мовби знала, що саме цього питання я рано чи пізно торкнуся.

— Добре, — відповіла вона просто. — Я з ними вже давно. Ще з часів, коли пан Юсуф був юнаком, а його батько шановним головою роду. Я бачила багато.

— А яка вона, його родина?

— Це... родина, яка має вагу. Історію. В Еміратах є династії, які не потребують титулів, бо їхнє слово важить більше за золото. Рід Ал-Мансурів саме такий. Їх знають. Їх поважають. З ними рахуються. Його дід був радником самого шейха Зайєда, а батько – людина, яка підняла одну з найбільших нафтогазових компаній у регіоні. Після його смерті пан Юсуф став спадкоємцем не лише бізнесу, а й величезної відповідальності.

Я завмерла, намагаючись осмислити кожне слово.

— Юсуф не розповідав мені про це… — прошепотіла я більше до себе, ніж до неї.

— Бо він не любить цього. Не любить показності, хоча знає свою ціну. Але його обов’язки – не лише робота. Це й союз, домовлений ще за життя його батька.

— Союз?

— Домовлені заручини. Два роки тому родина шейха Аль-Фахіма запропонувала свою доньку, пані Лайлу. Вона тоді ще була підлітком, тому чекали, поки досягне повноліття. Тепер їй дев’ятнадцять. І обидві родини готуються. Це буде важливий союз. Політичний. Стратегічний. Їхній шлюб зміцнить позиції обох родів. Тут це частина великої гри. Частина обов’язку.

Я мовчала. Не могла вимовити ані слова. Перед очима стояло обличчя Юсуфа: серйозне, іноді жартівливе, завжди уважне. Його погляд, коли він дивився на мене. Його мовчання, коли я сміялась. Його дотик до моєї руки вночі, коли я замерзла…

І жодного слова про наречену.

Про заручини.

Про цю... іншу реальність, в якій він жив.

— Я... не знала, — тільки й змогла прошепотіти.

— Розумію, — м’яко сказала Зейна. — Пан Юсуф добрий. І не хотів завдати болю. Але я мушу бути чесною. Щоб ви не вигадували собі майбутнього, якого не буде.

Стиснула пальці, щоб не дати тремтінню вийти назовні.

— Я вдячна тобі за правду, — відповіла, намагаючись посміхнутися. — І не хвилюйся. Я нічого не вигадую. І... не створю йому проблем. Обіцяю.

Зейна кивнула.

— Ви світла і сильна жінка. Але пам’ятайте, у цьому світі світло часто ховають за товстими завісами обов’язку. Бережіть себе, пані Тіно.

Я мовчки кивнула.

Мене розпирало від емоцій ще п’ять хвилин тому. Я розповідала про чайок, спеції, вузькі вулички, десерти й арабські аромати, які полонили моє серце. Але зараз… все ніби вкрилося серпанком.