Розділ 11

Вперше за стільки днів я прокинулася без тривоги та розпачу. А тому змогла насолодитися ранком. 

Я спустилася донизу босоніж, ніби боялась зруйнувати ранкову тишу. На кухні мене зустріла Зейна, як завжди стримано усміхнена. Вона щось готувала, аромат кардамону та кориці заполонив простір.

— Ас-саляму алейкум, — привіталась я, ніяково.

Вона відповіла так само, з ледь теплішим поглядом.

— Пан Юсуф сьогодні хоче показати вам місто, — сказала вона, ставлячи переді мною чашку арабської кави. Маленька, керамічна, без вушок. Гіркувата, пряна. Не схожа на те, до чого я звикла, але в ній було щось дивно заспокійливе.

Юсуф з’явився за кілька хвилин. Одягнений у білосніжну дишдашу, з акуратно складеною гутрою. Йому личило. Можливо, навіть надто.

— Ходімо, покажу тобі трохи мого світу, — сказав він, і в його очах був той знайомий спокій.

Ми почали з Музею цивілізації, сучасної будівлі, яка поєднувала старовинне й нове. Я слухала гіда, але більше звертала увагу на Юсуфа. Як він дивився на експонати з повагою. Як зупинявся біля вітрин з прикрасами бедуїнок чи старовинними коранами, як розповідав про традиції, які ніколи не були йому тягарем, лише корінням.

— Для нас гість священний. Це не просто слова. Ми зобов’язані дати йому все, що маємо, навіть якщо самі залишимось із нічим. Така наша честь, — говорив він дорогою до мечеті Джумейра.

— А якщо гість… не завжди щирий? — не втрималась я.

Він поглянув на мене:

— Тоді ми довіряємо Аллаху. Правда завжди виходить на світло. Але навіть гість із таємницями, він все ще гість.

У мечеті я вперше одягла хустку на голову. Юсуф пояснив, що це форма поваги, не обов’язок, а жест. У повітрі пахло мускусом і свіжістю. Я слухала муедзина, і хоча не розуміла слів, щось у цих звуках торкалося мене до глибини.

— У нас є п’ять молитов на день. І кожна – можливість зупинитись, подякувати, усвідомити, — тихо сказав він.

Я лише кивнула. У мені все ще боролись дві Тіни: та, що тікала, і та, що починала розуміти, що цей світ не в’язниця. Він теж може бути домом.

Після прогулянки ми сиділи у затіненому кафе з видом на старий район Аль-Фахіді. Тут усе було інакше: глиняні стіни, дерев’яні віконниці, запах спецій і пахощів. Юсуф замовив для нас лукумат – гарячі солодкі кульки в сиропі з фініків.

— Їх завжди готують на Рамадан. Це щось, як наш затишок, — сказав він, підсуваючи тарілку ближче.

— Солодке життя по-арабськи? — посміхнулась я.

— З солоними моментами, — відповів він і вперше торкнувся моєї руки. Ненадовго. Просто тепло. Просто підтримка.

***

Мені було затишно поруч із незнайомою дівчиною. Дивно, але це правда.

Показувати Тіні мій світ, не просто міські вулиці, не туристичні точки на мапі, а справжній Дубай, той, яким він став для мене зі своїм пульсом, запахами, мовами й тишею. Це було наче запросити людину в найпотаємніший куточок душі. Я не планував цього, але… зробив. І не шкодував.

Вона слухала, як мало хто вміє. Погляд ловив кожну деталь, кожне слово, кожен звук довкола. Я бачив, як Тіна вбирала кожну дрібницю: арабські вивіски, пряні запахи з вуличних кав’ярень, кольори тканин, аромат ладану, що ледь відчутно плив над головою. Її це захоплювало і я ловив себе на тому, що мені подобається бачити моє місто її очима.

Ми вирішили пройтися вздовж набережної в районі Аль-Сіф. Там вечорами особлива атмосфера. З одного боку історія, старі кам’яні будівлі з вежами-барджилями, з іншого, сучасний Дубай, що світився склом і сталлю вдалині. Перехрестя минулого й майбутнього.

Тіна йшла поруч, загорнута в легкий шалик. Ми мовчали й ця тиша була не гнітюча, а спокійна. Гармонійна.

Я зупинився біля лавки, звідки відкривався вигляд на затоку. Світло ліхтарів ковзало по воді, відбиваючись у ній золотими доріжками. Десь у темряві співали нічні птахи, бриніли далекі голоси ринку.

— Як ти себе зараз почуваєш? — спитав я тихо.

Тіна довго мовчала. Вітер грайливо тягнув кінчики її волосся, а вона, здавалось, думала над кожним словом.

— Вперше за довгий час почуваюся в безпеці, — сказала дівчина зрештою. Просто, щиро.

І я посміхнувся.

А потім… стало тихо не так, як раніше. Тиша змінилася. Загусла. Я відчув, як вона лягла мені на плечі, як завмерло повітря навколо. Інтуїція, мій старий друг, зачепила тривогу.

Я обернувся. Ніби випадково. Просто кинув погляд за спину, в напрямку темного провулка між зачиненими магазинами.

І побачив його.

Силует чоловіка. Стояв надто довго. Занадто нерухомо, як для перехожого. Притискався до стіни, хоча ніби нічого не робив. Але… він дивився в наш бік. Це я знав напевно, навіть якщо не бачив очей.

Я миттєво стиснув щелепу.

— Ходімо, — сказав я Тіні, вклавши в голос спокій, якого сам не відчував. — Неподалік є місце з неймовірним краєвидом на місто. Хочу тобі показати.

— Так, давай, — усміхнулась Тіна і підвелася з лавки.