Розділ 10

Відділок поліції виявився не таким, як я собі уявляла. Чисто, охайно, з прохолодним повітрям, що пахло кондиціонером і паперами. Проте мій страх зменшувався. Я сиділа на стільці біля столу, де молодий офіцер щось друкував на комп’ютері арабською. 

— Просто розкажи все, як є, — тихо промовив Юсуф, нахилившись до мене. — Я перекладу.

Я кивнула. Горло пересохло. Я відчула, як нервово стисла пальці. 

— Моє ім’я Тетяна Ковальчук. Я з України, — почала я, намагаючись тримати голос рівним. — Я приїхала до Дубаю з метою роботи. Але стала жертвою шахрайства.

Юсуф переклав мої слова офіцерові, той уважно слухав і водив пальцями по клавішах, не зводячи очей з монітора.

— Мене обманом заманили в ситуацію, де хотіли змусити вийти заміж. Я не розуміла мови й не знала, що підписую. У мене відібрали документи. Коли я зрозуміла, що відбувається, то втекла.

Я обвела поглядом приміщення. Мені тут було ніяково. Наче я оголювала себе перед чужими, і від цього всередині все стискалося.

— Вони її переслідують, — додав Юсуф і переклав мені. 

Я кивнула.

— Так. Декілька днів тому біля будинку я бачила підозрілого чоловіка, що фотографував мене… — я зам’ялась. — Я не знаю точно, хто він. Але я впевнена, мені спокою не буде.

Юсуф переклав усе офіцерові. Той запитав ще кілька уточнень, як виглядав чоловік, у що був вдягнений, чи я пам’ятаю щось із документів, які були в мене раніше. Я відповідала, як могла. Голос час від часу зривався, але Юсуф був поруч. Він не відходив ні на крок.

— Ти все зробила правильно, — сказав він, коли ми закінчили з протоколом і підписами. — Тепер твоя історія зафіксована. Поліція розпочне перевірку, зможемо відновити твої документи через консульство. Це перший крок.

— Дякую, — прошепотіла я. — Якби не ти… я б не впоралася.

Його погляд затримався на мені. Теплий, впевнений, готовий до захисту.

— Я ж тобі казав: ти вже не одна.

І я повірила.

***

Я бачив, як Тіна опустила плечі, щойно ми вийшли з відділку. Наче важкий камінь скинула з душі, але слід від нього ще лишився. У її погляді застигло виснаження, не страх, скоріше втома. Я не міг просто так везти її додому.

— Спершу заїдемо в одне місце, — сказав я, відчинивши для неї дверцята авто.

Дівчина здивовано на мене глянула, але нічого не заперечила. Дорогою мовчала, лише іноді ковзала по мені поглядом. Її пальці перебирали край сукні, яку їй вчора дала мама.

Я припаркувався біля невеликого затишного закладу в Аль-Сафі. Це місце знали тільки місцеві. Там не було галасу туристів, зайвої метушні. Лише спокій, пахощі кави й старовинні рецепти, які берегли, мов скарби.

— Тут готують найкращу каву в усьому Дубаї, — сказав я, коли ми сіли за столик біля вікна. — І подають найсмачніший лукум у місті.

— Лукум? — запитала вона з усмішкою. — Це той, як у фільмах, кольоровий, у пудрі?

— Саме так, — усміхнувся я. — Але тут не з супермаркету. Рецепт родом із Газіантепа. Справжній, турецький. М'який, як хмаринка. З фісташками, трояндою, м'ятою… Тобі сподобається.

Тіна вперше за день розслабила плечі.

Ми замовили каву по-арабськи, гірку, з кардамоном і тарілку з різними видами лукуму. Тіна взяла шматочок з фісташкою, спробувала і заплющила очі на мить.

— Боже… Це неймовірно, — прошепотіла вона.

Я засміявся. Її реакція була щирою, справжньою. Саме такою, яку я ціную в людях.

Ми почали розмовляти. Спочатку це було схоже на світську бесіду, але з кожним реченням говорити ставало легше та цікавіше. І от Тіна вже не соромилася питати те, що їй цікаво.

— А ти завжди хотів бути… ким? — несподівано спитала вона, потягуючи каву.

— Гарне запитання. Напевно, хотів бути архітектором. Мене завжди вабили форми, пропорції, лінії. Та зрештою батько переконав, що бізнес – це теж своєрідна архітектура. Тільки з людей і рішень.

— Ти керуєш родинною справою?

— Частково. Я розширив її. Зараз у нас кілька напрямків: від будівництва до логістики. Але я все ще люблю дивитись на місто. Кожна будівля, як історія. Своє минуле, характер, амбіції.

— Ти говориш красиво, — тихо промовила вона, — і глибоко.

Я поглянув на Тіну: її щоки ледь зашарілись. Вона знову взяла шматочок лукуму, і я подумав, що в її очах з’явився світ.

— А ти? Про що мріяла? — запитав я.

Тіна ще не знала, що розповідати, але я не квапив. Хай поки відпочине. Вона заслужила на спокій хоча б за кавою.

***

Після другої чашки кави дівчина вже зовсім змінилась. У її погляді з’явилась м’якість. У куточках вуст ледь помітна посмішка. Такі миті треба берегти.

— Готова до наступної пригоди на сьогодні? — запитав я, підводячись із-за столу.

— Якщо це не ще один допит… — злегка скривилась вона.