Розділ 9

Тіна.

Ця дівчина з'явилася в моєму житті раптово, немов подих вітру серед пустелі. Тиха, злякана, надломлена. І водночас жива. З гідністю, що ховалась за тремтінням голосу, з вогнем, який мерехтів у глибинах очей, попри страх.

Вона наче вирвана зі свого світу й кинута в безодню чужої землі. Сама. Без грошей, без документів, без опори. У серці мегаполіса, що ніколи не спить і не чекає. І при цьому з тінню за плечима. З переслідувачем, який не дає їй спокій.

Її історія залишила в мені слід. Різкий, як поріз склом. Щира правда, без прикрас і виправдань. У її словах біль. У мовчанці мольба. І я бачив: Тіна не просить, але вона потребує.

І, можливо, ми зустрілися не випадково. Бо я не міг інакше, не побачити, не почути, не відчути. Аллах свідок, я не міг залишитись осторонь.

Я не був зобов’язаний допомагати Тіні. Це не мій обов’язок, не моя відповідальність. Але серце, воно вже прийняло рішення. Це не був збіг. Я справді вірю, що сам Аллах звів нас.

— Ти серйозно, Юсуфе? — мати сиділа в тій самій вітальні, в якій сьогодні ранком допитувала Тіну. В її пальцях знову пересувались чотки.

 — Так, — відповів я спокійно. — Вона нічого не має. І я не можу викинути її просто на вулицю.

— Але ця Тіна чужа. І історія її… вона не викликає довіри. Хто знає, кого вона приведе за собою?

 — Я візьму відповідальність на себе, мамо. Усе, що станеться, тільки через мій дозвіл. Але вона залишиться тут, поки не стане на ноги.

Мати тяжко видихнула.

— Я тебе знаю, Юсуфе. Коли ти так дивишся, сперечатися безглуздо. Але не захоплюйся. Не забувай, що в нас на носі Маґліс. Увесь рід збереться. Гості, політики, шейхи. Ми маємо тримати обличчя.

— Я все розумію, — кивнув я. — Я подбаю про все.

Мати кивнула повільно, але я бачив її стривожений погляд ковзнув десь у бік, куди не дотягувались навіть її слова. Я лишився на самоті, та думки не покидали мене.

Чому я так сильно переймаюсь? Можливо, тому що вперше за довгий час я побачив людину, яка справді потребує допомоги. І яка не просить. Не вимагає. Не обманює. Просто… мовчки стоїть, з ранами на тілі та в душі.

І я не міг відвернутись. Не цього разу.

***

Вечеря пахла східними спеціями й затишком. Я сиділа за великим обіднім столом, а навпроти мене Зейна. Мовчазна, врівноважена, чемна. Вона зверталась до мене «пані Тіно» з такою повагою, наче я справді мала на це право. А я? Я почувалась тут, як тимчасова гостя в чужому житті. Немов пташка, що випадково залетіла в палац і тепер боїться кожного помаху крила.

Я ніяково ковтала гарячу страву, хоча шлунок був стиснутий. Совість шепотіла мені на вухо: ти не маєш права на цей комфорт, не заслуговуєш ні на цей дім, ні на цю турботу. Я була ніким. Просто дівчиною, яку прихистили.

— Пані Тіно, може ще трохи рису? — лагідно запитала Зейна, вже простягаючи ложку.

— Дякую, не треба, — поспішно відповіла я й відклала виделку. — Насправді, я б хотіла чимось допомогти. Може, є робота по кухні чи прибиранню? Я вмію все. Справді. Я не хочу сидіти просто так…

Мені було ніяково це говорити. Але ще гірше було, нічого не робити.

У ту ж мить відчинились двері й в кімнату зайшов Юсуф.

Його присутність, як завжди, змінила повітря. Воно стало щільнішим. Міцнішим. Захищеним.

— Тіно, — він поглянув на мене з ледь помітною посмішкою. — Ти в моєму домі гість, а не служниця. Не треба вигадувати собі обов’язків.

Я опустила погляд, намагаючись приховати, як стислось серце від його слів. Цей чоловік добрий. Надто добрий. А я звикла, що добро завжди має ціну.

— Але я не хочу бути тягарем… — прошепотіла я.

— І не будеш, — твердо відповів він, підходячи ближче. — Завтра ми з’їздимо у відділок поліції. Ти напишеш заяву про втрату документів та викрадення. Треба все оформити офіційно. А потім заїдемо в магазин, купиш собі все необхідне.

Я мовчала, переварюючи почуте.

— І не сперечайся, — додав він спокійно. — Це не пропозиція, Тіно. Це турбота.

Його погляд був м’яким, але рішучим. І в мені щось зрушилось. Вперше за довгий час я відчула себе… не тягарем. Не проблемою. Просто людиною.

— Дякую, Юсуфе, — прошепотіла я. — За все.

Він кивнув. Нічого більше не сказав. І цього було досить.