Розділ 8

Я дивився на неї мовчки.

Тіна сиділа навпроти, сховавши руки в рукавах абаї. Її погляд то впивався в підлогу, то нервово ковзав по моєму обличчю. Вона дихала глибоко, напружено, мов боролася з власною тінню всередині себе.

— Ти не зобов’язана, — сказав я тихо, але твердо. — Та якщо хочеш моєї допомоги… я маю знати, з чим ми маємо справу.

Вона стисла губи. Пальці тремтіли. І я вже думав, що дівчина знову сховається за недомовками, як раптом вона вдихнула на повні груди.

— Я приїхала в Дубай… працювати в ескорті.

Ці слова зависли між нами, як блискавка, яка ще не вдарила, але вже засліпила очі.

Я мовчав. Не тому, що засуджував. Ні. Просто не чекав. У Тіні не було нічого з того, що я звик бачити в жінках цієї професії. Її очі не світилися хижістю. У чужому погляді була тільки втома і гідність. Я бачив це. Я відчував це.

— Продовжуй, — м’яко попросив я, помітивши, як Тіна завмерла, сприйнявши моє мовчання за осуд.

— Це була не розпуста, — тихо сказала вона. — Супровід, розмови, вечері. Я не продавала себе, Юсуфе. Я просто… я просто не мала вибору. У мене не було грошей. Мама хворіла. Я тягнула дві роботи вдома. І коли подруга запропонувала цю роботу… я сприйняла це як шанс. Думала, що справлюся.

Я кивнув. Не перебивав. Вона почала розкриватися, як квітка, яка довго росла в тіні.

— Один клієнт… — Тіна замовкла, зціпила зуби. — Він здавався звичайним. Багатий, ввічливий. Ми зустрічались кілька разів. Нічого інтимного. Просто супровід. Але на одній зустрічі він захотів… більшого.

Я вже здогадувався, до чого вона веде.

— Я відмовила. Я сказала “ні”. І тоді все змінилось. Він більше не посміхався, більше не питав дозволу. Він сказав, що купить мене. Повністю. Що в агентстві вже все домовлено. Що я стану його власністю.

Її голос здригнувся. Тіна ковтнула сльози, які підступили до горла.

— Вони забрали мої документи. Телефон. Почали готувати «угоду». Весілля, контракт, не знаю, як вони це називали. Але я зрозуміла одне, якщо залишусь там, мене вже не буде. Не як людини.

— Ти втекла, — тихо сказав я.

Вона кивнула.

— Так. Я чекала моменту і просто… втекла. Не озиралась. Бігла, поки були сили.

— І ти не знаєш, хто цей чоловік?

— Ні, — зітхнула вона. — Я ніколи не знала його справжнього імені. У нас усі працювали під псевдонімами. Агентство не дозволяло особистих контактів. Але… я впевнена, що він мене шукає. Його люди вже біля будинку. І він не зупиниться. Не пробачить приниження. І мені… страшно, Юсуфе.

Я дивився на неї.

Ні, це не була продажна жінка. Це була зламана дівчина, яка билася за свободу. Я бачив у її очах правду: гірку, складну, але щиру.

— Ти в безпеці, — сказав я, відкинувшись у кріслі. — Тепер він до тебе не дістанеться.

Тіна сиділа мовчки, втупившись у свої долоні, мов шукала в них відповіді на всі запитання. Та я знав, яке з них щойно народжується в її голові. Відчував це.

— Чому ви це робите? — нарешті озвалася вона. Голос тремтів, як натягнута струна. — Навіщо допомагаєте мені? Я ж… тільки клопіт для вас. Я чужа. І ви нічого мені не винні.

Я повільно втягнув повітря і подивився їй у вічі.

— Пророк Мухаммад, мир йому, сказав: «Той, хто полегшує становище знедоленої людини, того Аллах полегшить у цьому світі й у вічності. А той, хто приховає слабкість свого брата, того Аллах прикриє в обох світах».

Тіна завмерла.

Я продовжив:

— Ти постукала у двері мого дому. Аллах привів тебе сюди не випадково. І якщо я маю силу захистити, значить, я мушу це зробити. Не через обов’язок. А через людяність.

Вона опустила голову.

— Я… я не можу просто так жити тут. Ти вже стільки зробив для мене. Я хочу… віддячити. Можу прибирати або готувати. Я вмію все. Дозволь мені бути вашою хатньою робітницею. Я не з тих, хто сидить і їсть чужий хліб.

Я підвівся і повільно пройшовся кімнатою, а тоді зупинився навпроти неї.

— Тіно, — сказав я твердо, але без суворості, — ти не служниця в цьому домі. Ти – гостя. І поки перебуваєш під моїм дахом, ти житимеш, як людина, гідна поваги. Не принижуй себе. Це не угода. Це просто… доброта.

Вона підвела на мене очі, блискучі від сліз.

— Дякую, Юсуфе. Я ніколи… ніколи не забуду цього.

Я кивнув, хоч і не шукав подяки.

Просто так правильно.

І я обов’язково знайду того, хто змусив її тікати.