Розділ 7

Я заплющила очі й повільно видихнула. Юсуф чекав на правду, а в моїй голові починала прокручуватись стрічка з минулого, що боліла, пекла, але я мала пояснити все.

Народилася я у звичайній родині, в маленькому містечку, де життя мірялося рахунками за комуналку й намаганнями зібрати дітей до школи. Моя мама працювала на двох роботах, тато спочатку пиячив, а потім зник, коли мені було десять. Ми з молодшим братом росли в нестачі. Не було нічого, ані зайвої іграшки, ані теплих курток, ані впевненості в завтрашньому дні.

Я з дитинства навчилася рахувати копійки. Мріяти тихо, по-дитячому, але завжди з відтінком страху: а що як не вийде?

Коли вступила на юридичний, то вже тоді підробляла: роздавала листівки, мила підлоги в кафе, працювала офіціанткою. Було важко, але я тягнула, бо знала, що іншого шансу немає. Я закінчила університет з дипломом, який нічого не давав. На гарну роботу без зв’язків і досвіду не брали. А де брали, платили так, що не вистачало навіть на маршрутку, не те що на життя.

Я жила, мов на автопілоті: дві роботи, ніч без сну, мозок, що не витримував напруги. І серце, що стискалося від відчаю, бо мама захворіла і не могла працювати як раніше, брат ішов у старші класи, а грошей усе не було.

І от якось, після чергової зміни, коли я сиділа на лавці й пила каву з автомата, до мене під’їхала автівка. Чорна, блискуча. Скло опустилося, і я побачила її.

Катя.

Моя колишня одногрупниця, з якою ми колись разом сиділи на парах, мріяли про кар’єру, про великі справи. Тепер вона була зовсім іншою: у брендовому жакеті, з годинником на зап’ясті, якого вартість я навіть боялась уявити. Її губи блищали, волосся ідеально вкладене, а посмішка впевнена й спокійна.

— Привіт, Таню. Давно не бачились.

Я тоді лише дивилася й не могла второпати: як? Звідки? Вона що виграла лотерею?

— Де ти працюєш? — спитала я, не стримуючи цікавості.

Катя посміхнулася. А потім сказала:

— Я в ескорті. Працюю з агентством. Ми працюємо на Дубай.

Я скам’яніла. Але не тому, що злякалась чи зневажила. Просто… я не очікувала. Від неї, такої правильної, розумної, з пари «Теорії держави й права».

— Ти маєш на увазі…?

— Не те, що ти подумала, — вона засміялася. — Там усе офіційно. Нас не змушують ні до чого. Ми супроводжуємо клієнтів: вечеря, атмосфера, розмова. Ми – елітний супровід. Спати з ними ніхто не зобов’язує. Це тільки за бажанням. Але мені не доводилось. Просто бути поруч і все. І це добре оплачується.

Я слухала її, мов зачарована. У моїх вухах дзвеніло: «добре оплачується». «Лише супровід». «Без зобов’язань».

— Ти дуже красива, Таню, — сказала Катя вже серйозніше. — Твій типаж там піде на ура. Велика зарплатня. Житло оплачується. Все офіційно. Хочеш, дам контакт?

Я не відповіла тоді. Але в ту ніч не змогла заснути. У голові крутилися цифри, рахунки, таблетки для мами, розтоптані мрії.

А зранку я зателефонувала.

Я пам’ятаю той день, коли прилетіла до Дубаю, мов крізь туман. В очах  недосип і тривога, в кишені квиток в один кінець і нервове стискання телефону в руці. Катя написала адресу і контакт дівчини, на ім'я Раяна, яка мала мене зустріти. Я не знала, куди йду. Я знала тільки, від чого тікаю.

Аеропорт виблискував мармуром, повітря було спекотне й сухе, пахло чимось дорогим і далеким від усього, що я знала. Я вдихала цей запах нової країни, як шанс. Як ковток рятунку. Вірила, що зможу втриматись на поверхні.

Раяна була стильною, мов зі сторінки глянцю. Її туфлі на підборах цокотіли по підлозі, очі за темними окулярами були холодні й вимірювальні.

— Тетяна? — спитала вона англійською.

— Так, — кивнула я, нервово усміхаючись.

— Ходімо. Чекати не можна. Ми вже тебе поселили.

Поїздка до квартири промайнула швидко. Це був новий житловий комплекс, простора квартира з мінімалістичним інтер’єром і видом на місто. Світло, тиша й дзеркала, які відбивали мою розгубленість. Мені показали кімнату, залишили ключ і список правил. Зустріч із куратором завтра. Сьогодні – відпочивай.

У душі я стояла довго. Гаряча вода обпікала плечі, а я думала тільки одне: «Ти мусиш впоратись».

Наступного ранку я вперше прийшла в агентство. Там було багато таких, як я, дівчат із Європи. Красивих, доглянутих, але з очима, в яких ховалась історія. Свою історію я залишила в Україні, як і справжнє ім'я. Тут я стала Тіною.

Нас знайомили з правилами: поведінка, зовнішній вигляд, заборони. І найголовніше клієнти. Ми – супровід, гарна картинка. Говорити мало, слухати багато, сміятись тоді, коли треба. Спати з кимось, тільки за особистим бажанням, але тон агентки давав зрозуміти: ті, хто погоджуються, мають більше шансів на постійних заможних клієнтів.

Я мовчала, бо не знала, на що ще готова. Я просто хотіла трохи грошей, часу, щоб зібратись, подихати, допомогти мамі.

Перші зустрічі були нескладні. Вечеря в ресторані, концерт, захід. Я слухала, посміхалась, мовчала. Іноді ловила себе на думці, що це не я. Що я залишилась десь у минулому, у старій маршрутці з нотатками в руках, що тягнули мене до юриспруденції, а не до діамантів у вухах і напружених посмішок.