Розділ 6 

Я вийшла на балкон, щоби трохи подихати свіжим повітрям. Голова гуділа після розмови з пані Мадіною, а руки тремтіли так, ніби я знову стояла на тому весільному подіумі, зв’язана поглядами та чужими рішеннями.

Повітря було тепле, легким. Десь у саду співали птахи, шелестіли пальми. Я обхопила себе руками, вдивляючись у зелену огорожу, що обрамляла віллу. І тоді…

Я його побачила.

Фігура в темному одязі стояла майже нерухомо за металевою огорожею. Це був точно чоловік. Капюшон приховував частину обличчя, але я знала, він дивиться саме на мене. Його рука піднялася. У ній телефон, яким він націлився на мене.

Мені перехопило подих. Я відступила, але не могла відірвати очей. Він знову підняв телефон. Фото. Чітко в моєму напрямку.

Я в паніці відскочила, обернулася, забігла до кімнати й кинулася вниз. Сходи промчали повз, як у сні. У вітальні я натрапила на Зейну, вчепилася в її руку, як у рятівне коло.

— Там! Там хтось стояв! Він фотографував мене! — мої слова виходили рваним диханням.

Зейна сполотніла.

— Пані Тіно…

— Я кажу, він там був! — я вже кричала. — Він стежить! Він мене знайде!

У дверях з’явився Юсуф. 

— Що сталося?

— За парканом! Чоловік! Він знімав мене на телефон!

Юсуф рвучко повернувся до одного з охоронців.

— Перевірити територію. Негайно. Підійміть записи з камер.

Пані Мадіна вийшла зі своєї кімнати. Її погляд ковзнув по мені, зупинився на Юсуфі.

— О, Аллах. Що знову?

— За нами стежать, — сухо кинув він.

Охорона вже прочісувала сад. У дворі хтось щось голосно перепитував по рації. Я стояла посеред вітальні, почервонілими очима, тремтячими руками й переконанням у грудях: мене таки знайдуть. Навіть тут, за парканом, серед пальм і вишуканих меблів.

Я більше не була у безпеці.

І якби не Юсуф…

Я зиркнула на нього. Він теж дивився на мене. Не як раніше, не з підозрою, не з холодом. Тепер у його погляді з’явилося щось інше. Настороженість. Але ще  тривога.

Юсуф починав вірити.

***

— Він справді був, — охоронець нахилився до мого вуха, щоб не привертати уваги матері. — Ходив попід огорожею з телефоном. Потім сів у чорний джип. На жаль, номер не видно. 

Я стискав щелепу, вдивляючись у вікно, за яким вже було пусто. Все збігалося з тим, що сказала Тіна. Вона не вигадала. І від цього стало ще тривожніше.

Перевів погляд на неї. Вона стояла осторонь, притискаючи руки до грудей. Бліда, розгублена, мов тінь самої себе. Її очі величезні, темні, зі скупченим у кутиках страхом, вп’ялися в мене. Я побачив перед собою не просто дівчину, яка опинилася не в тому місці, а жертву, яку хтось переслідує цілеспрямовано.

— Ходімо, — сказав я.

Вона здригнулася, але покірно пішла за мною. Я провів її до кабінету й зачинив за нами двері.

У повітрі зависла напруга.

— Сідай.

Вона мовчки опустилася в крісло навпроти. Я пройшов за стіл, але не сів. Втупився у неї.

— Послухай, я не дурень. Я знаю, що ти щось приховуєш. — Я говорив спокійно, але твердо. — І не треба вигадувати нові історії. Тебе знайшли. А якщо сьогодні – тільки попередження?

Тіна стисла руки на колінах. Схилила голову. Волосся впало на обличчя, прикриваючи її реакцію, але я чув, як вона вдихає нерівно, ніби знову стримує сльози.

— Я просто… боюсь, — нарешті озвалася. Голос її ледь чутно затремтів. — Якщо ти дізнаєшся правду, то навряд чи захочеш допомагати мені далі.

Я обійшов стіл, зупинився перед нею. Дивився згори вниз. Тіна звела до мене очі. Справжні, відкриті, без масок.

— Слухай уважно, Тіно, — я сів навпроти неї й сперся на коліна. — Що б ти мені не розповіла, я прийму. Я присягаюсь тобі. Ти вже тут, і я не дозволю, щоб із тобою сталося щось погане. Але мені потрібна правда. Без неї я не зможу тебе захистити.

Вона мовчала. Але в її очах на мить щось змінилося.

Може, це був страх.

А може надія.