Розділ 5

Темрява тисне з усіх боків. Повітря важке, наповнене запахом ладану, пилу та страху. Я стою посеред величезної кімнати, де стіни затягнуті золотими драпіровками, а килими глушать мої кроки. Не знаю, як тут опинилася. Ноги самі несуть мене вперед, хоч серце кричить: «Біжи!».

Я була в сукні, яка облягала моє тіло. Занадто відверта. Не моя. Хтось інший її вибрав. Навіть туфлі тиснули, як символ того, що я тут не за власною волею.

— Ну от ти й прийшла, — пролунало з темряви. Голос, знайомий до огиди.

Із затінку вийшов він. Високий, гладенький, в ідеально випрасуваному костюмі. Очі холодні, наче скло. Посмішка розтягнута, хижа. Той самий чоловік. Той, хто колись подав мені руку, наче рятівник. А тепер тримав за горло, навіть не торкаючись.

— Я не повинна бути тут, — прошепотіла я. — Я не підписувала цього...

— Не прикидайся, — його голос став твердішим. — Ти знала, на що йдеш. Контракт є? Є. Угода підписана? Підписана. То чого раптом стільки моралі?

— Я погоджувалась лише на зустрічі, а не… — я обірвалась, бо язик став ватяним. — Не на таке.

Його очі звузились.

 — Ти думала, тебе запрошують до мільйонерів, аби погомоніти за чаєм? Що ти просто гарна прикраса? Ні, дівчинко. За тебе вже все вирішено.

Він зробив крок до мене. Один. Другий. Мене наче вдавило повітрям.

— Я заплатив. Дуже багато заплатив. І тепер ти моя. Навіки.

— Ні! — я затрясла головою. — Це не так! Я піду! Я не твоя власність!

Він схопив мене за руку. Сильно. Болісно. І нахилився до мого вуха.

— А хто ти без контракту? Без паспорта? Без зв'язків? Ти тут ніхто. І ніхто тебе не врятує.

Моє тіло завмерло. Я штовхнула його, виривалась, але стіни наче зімкнулись навколо. Його люди в тінях. Стояли мовчки. Спостерігали.

— Ти будеш моєю дружиною, хочеш ти того чи ні, — він прошипів. — Я не звик до відмов.

Я закричала. З відчаєм, не стримуючи сліз. Кидалась до дверей, але вони зникли. Їх не було. Лише дзвінкий сміх і тінь його руки, що знову тягнулась до мене.

— Ні! Ні! Відпуст... Не треба! Прошу...

Я прокинулася з криком. Сіла різко, не одразу розуміючи, де я. Серце калатало, немов хотіло вирватися. Тіло тремтіло, а зіниці довго не могли звикнути до напівтемряви кімнати.

Я тут. Я не там. Це сон. Це лише сон. Та біль у грудях був реальним. Як і страх, що не полишав мене навіть тут, у чужому домі, під чужим дахом.

І чим більше я дихала, тим чіткіше розуміла: те, від чого я втекла, ще не відпустило мене.

***

Сон вивітрився з голови, залишивши по собі лише гіркий присмак страху. Я повільно сіла на ліжко, відчуваючи, як тіло пече, немов мої рани почали нити сильніше. Торкнулася плеча, під бинтом пульсувало. Пальці тремтіли.

Кімната була тиха, приглушене світло пробивалося крізь щільні штори. Я спустила ноги з ліжка і змусила себе піднятися. Кожен крок давався важко, немов я йшла по склу босоніж. Та я мусила. Просто мусила зрушити з місця, бо далі так лежати ще страшніше.

У ванній я змила з обличчя залишки сну. Поглянула в дзеркало. Піжама на мені була чужою, м’яка, охайна, але занадто велика. Іншого одягу не було. Мої речі зникли разом із минулим життям.

Я вагаючись відчинила двері й ступила в напівтемний коридор. Будинок був тихим, мов вимерлим. Лише мій подих і шелест тканини. Я йшла наосліп, ніби за покликом інтуїції.

Зупинилася біля великої кімнати, з високими вікнами й теплим світлом. Вітальня. На дивані сиділа жінка. Та сама, яка вчора подивилася на мене так, ніби я принесла з собою лихо. У руках у неї маленька чашка кави. Погляд  холодний, пильний.

— Доброго ранку… — прошепотіла я. — Вибачте за мій вигляд. У мене просто… немає іншого одягу.

Вона не відповіла одразу. Лише повільно ковтнула з чашки, а тоді підняла очі:

 — Зейно, відведи її переодягнутися. І нехай прийде до мене. Ми поговоримо.

Я мовчки кивнула. Поклонилася, так, як бачила вчора, у знак поваги. І попрямувала слідом за мовчазною служницею.

Зейна не казала нічого, але в її рухах було щось заспокійливе. Вона провела мене в невеличку кімнату, дістала з шафи нову, охайно складену абаю. Темно-синю, із вишивкою біля коміра. І легкий шалик, щоб прикрити волосся.

— Це для вас. Господиня чекає. — її голос був лагідний, але з тією ж східною повагою, без зайвої емоційності.

Я перевдяглася повільно, акуратно, як дитина, якій уперше дозволили чужий одяг. Потім Зейна провела мене назад до вітальні, де пані Мадіна вже сиділа рівно, немов чекала на суд.

Поряд з нею стояла ще одна чашка кави.

Для мене.

Я сіла навпроти пані Мадіни, стараючись не затремтіти. Вона сиділа прямо, гордо, наче суддя, а її погляд був пронизливий, уважний, трохи втомлений, як у людини, що бачила в житті надто багато.

Між нами стояла маленька кавова таця, а на ній друга чашка. Я торкнулася її краєм пальців, але не взяла. Ніби чекала дозволу.