Розділ 4

Досі не розумію, як узагалі опинилася тут. У чужій країні, у чужому домі, серед людей, які не зобов’язані були навіть зупинитися біля мене на дорозі, не те що… пустити під свій дах.

Я чекала, чесно, чекала, що мене проженуть. Що пані Мадіна з її холодним поглядом скаже сину вивезти мене геть. Але замість цього… мене залишили.

Служниця, яка стояла поруч із нею, зараз допомагала мені в спальні. Вона представилася тихим голосом:

 — Мене звати Зейна. Не хвилюйтеся, я подбаю про вас.

Подбати… Я давно не чула такого слова на свою адресу.

Мені було ніяково, ще б пак. Стояти в чужому домі, з чужою жінкою, в обдертій весільній сукні, з пов’язками по всьому тілу, — це вже за межею приниження. Я здригалася щоразу, коли її руки торкалися моєї спини чи плечей, знімаючи залишки тканини, яка давно втратила будь-який вигляд.

— Не бійтесь, — прошепотіла Зейна, ніби бачила, як я вся скута зсередини. — Вам потрібна допомога. І я тут саме для цього.

Служниця діяла делікатно, а її дотики були легкими. Вона обережно обмила моє тіло, наскільки дозволяли пов’язки, потім взялася за волосся. Розплела залишки зачіски, змила лак і піну, вимила пасма теплою водою з ароматом жасмину. Мені вперше за весь цей час стало трохи… легко. Немов з мене змивали не лише бруд, а й страх.

— Сильні синці, — тихо сказала вона, коли витирала моє обличчя м’яким рушником. — І подряпина на щоці… Але ви впораєтесь.

Я не знала, чому мені так закортіло їй вірити. Може, бо в очах цієї Зейни не було жалю, лише участь і тепло.

Коли я переодяглася в легку бавовняну піжаму, яку принесла Зейна, мені здалося, ніби я зовсім інша. Не та дівчина, яку тягли до вівтаря. Не та, яка падала під авто. Я просто втомлена, налякана Тіна. І, мабуть, вперше за довгий час… жива.

Мене провели до гостьової кімнати. Простора, світла, з високими вікнами й м’яким ліжком, на яке я впала, мов на хмару. Я чула, як за вікном шелестить пальма, десь у коридорі брязнула склянка, і все. Тиша.

Моє тіло боліло, рани пульсували, але всередині нарешті було щось схоже на… спокій.

Мене не продали. Не вбили. Не змусили сказати “так”.  Я ще тут.  І завтра – це вже не день весілля. Завтра, можливо, почнеться нове життя.

Я заплющила очі, навіть не молячись. У мене не залишилось ні слів, ні сил. Лише одна крихітна надія, яку я обійняла, мов дитину і заснула.

***

Я сидів навпроти матері, розвалившись у кріслі, притримуючи склянку з водою, але навіть не торкавшись її. Мама мовчала. Перебирала між пальцями намистини своїх чоток, повільно, зосереджено. Погляд пронизував. Знаю цей вираз, вона не сердита. Зараз ситуація гірша. Вона думає.

— Що це за дівчина, Юсуфе?

 — Вона потрапила мені під авто, — відповів я спокійно, хоч у самому собі досі не міг дати раду. — Тікала.

— У весільній сукні, без взуття, вся в подряпинах? — Мати повільно зупинила чотки й підняла на мене очі. Темні, важкі. — Це схоже на якусь виставу.

Я вдихнув.

— Тіна була нажахана, мамо. Справді. Я бачив таких людей. І це не вистава.

— Від кого вона тікала? — мама не вгамовувалась.

 — Сказала, що її викрали. Що мали… продати.

Мати не відповіла одразу. Схрестила руки, знову взялася за чотки.

 — І ти повірив у це?

Я не знав, як відповісти. Історія Тіни була дірява, як старий килим. Але в її очах… У тих очах було більше правди, ніж у словах.

— Я не міг залишити її на вулиці. Або в лікарні. Або в готелі. Вона б знову втекла.

— І тому ти привів у дім незнайому дівчину. Без документів. Без минулого. Без нічого, — мати похитала головою.

 — Тимчасово, — відрізав я. — Поки не прийде до тями. І поки не розповість правду. Далі цим займеться поліція.

Мати мовчки дивилася на мене. Потім повільно встала і підійшла до вікна. На дворі давно вже була глибока ніч.

— Я не проти допомагати людям, Юсуфе, — її голос став тихішим. — Але з нею… щось не так.

— Знаю, — відповів я, дивлячись у ту ж саму точку, що й вона. — Але якщо Тіна справді тікала… хтось її шукає. І я хочу знати, хто.

Мати повернулась до мене.

 — Приглянь за нею. І я теж приглядатиму.

Я кивнув.

Тіна – таємниця, яку я не просив. Але тепер вона у моєму домі. І відповідальність за неї  на мені.

Принаймні до того моменту, поки правда не спливе.