Розділ 3

Я досі не до кінця розумів, що роблю. Усе всередині мене кричало про одне: «Зупинись!». Але я продовжував вести машину. І замість аналітики, логіки, здорового глузду, просто їхав туди, де міг гарантувати безпеку. Можливо.

У моєму домі.

У моєму домі, де жила моя мати. Де не було місця для чужих. Тим паче для самотньої жінки, яку я підібрав із дороги, буквально. Це було неправильно. Проти правил. Проти звичаїв.

Та попри все, я вів її туди.

Я подивився краєм ока на дівчину, що сиділа на пасажирському сидінні. Весільна сукня, забруднена кров’ю і пилом нічного міста, здавалася недоречною. Її фата зникла десь дорогою, волосся сплуталося і спадало на обличчя, в очах страх. Тіна тремтіла. Не від холоду, а від чогось значно глибшого. Вона стискала руки, мов готувалася до удару долі, який от-от прилетить.

— Як тебе звати? — нарешті озвалася тихо, майже нечутно.

— Юсуф.

— Відвези мене в поліцію, Юсуфе, — її голос став сильнішим. — Будь ласка. Мені просто потрібно написати заяву. І… і зникнути. Я не маю права втягувати тебе в це.

Я мовчав. Не хотів обманювати. Але й не збирався відпускати. Тіна б утекла. Знову. Як щойно з лікарні. А я ще не встиг поставити жодного питання, яке мав.

— Ти думаєш, я вкрала щось? — додала вона, помітивши моє мовчання.

— Я думаю, що ти щось недоговорюєш, — відповів спокійно. — І я не збираюсь залишати тебе, поки не дізнаюся, що саме.

Тіна перевела погляд у вікно. Губи злегка затремтіли, руки знову зчепились у замок на колінах. Її весільна сукня зайняла пів машини, але вона не зважала на неї. Лише раз смикнула за тканину, мов хотіла вирвати себе з того образу, який їй примусили приміряти.

— Вони хотіли мене продати, — нарешті прорвалося. — Комусь… багатому і знатному. Все вже було домовлено. Але я не дала згоду. Ніколи не давала. Вони силоміць… вони змусили мене одягнути це все. Я втекла, поки була можливість.

Я не поставив жодного питання. Не перебив. Просто слухав. І намагався зрозуміти, ким була ця дівчина. Не наречена, не подруга, не родичка когось із моїх знайомих. Просто… хтось, хто з'явився у моєму житті серед ночі й розбив тишу моїх буднів.

— Є у тебе прізвище? — запитав я, коли ми вже звернули з головної дороги в сторону пустелі.

— Немає, — коротко відповіла вона.

Тіна тримала свою історію при собі. Проте я вже знав, що десь там, між її уривчастими реченнями й тремтячими пальцями, ховалась правда. Гостра, як клинок, і така ж небезпечна.

Ця дівчина була гарною. Надто гарною, як на випадкову перехожу. Довге, дещо скуйовджене волосся обрамлювало обличчя з правильними, майже витонченими рисами. Європейка. Очі великі, яскраві, з тією глибиною, яку не сховаєш навіть за страхом. Вона виглядала юною, хоча точно повнолітньою. Молодша за мене років на п’ять, якщо не більше.

І комусь дуже хотілося її привласнити.

Хтось бачив у ній товар.

Ця думка змусила мене стиснути кермо. Я повернув у знайому бічну вуличку й почав спускатись до вілли. Вперше за довгий час у моєму житті щось відбувалося без сценарію, без плану, без погодження.

Просто дівчина в білому.

І я, що не зміг залишити її на дорозі.

***

Авто котилося дорогою поміж високих пальм. І хоч я мала б тішитися, що мене везуть у безпечне місце, я відчувала лише нестримну тривогу. Попереду, за кованими воротами, стояла величезна вілла, мов з арабської казки. Не будинок, а цілий палац.

Коли ворота повільно відчинилися, у грудях защемило. Машина заїхала прямісінько до входу, де вже чекав охоронець у чорному. Юсуф вийшов з авто і передав йому ключі.

Я боязко повернула голову назад.

Ворота за мною… зачинялися.

Глухий звук, із яким стулилися металеві стулки, змусив мене здригнутися. Я ледь не шепотіла подумки: «Ні, ні, ні...». Це пастка? Що я наробила? Треба тікати, треба щось…

— Навіть не думай, — озвався Юсуф, ніби читав мої думки. Він відкрив дверцята мого боку. — Ходімо.

Я вийшла, трохи хитаючись. Босі ноги ковзнули по мармурових сходах. Весільна сукня волочилася позаду, зібравши всю пилюку з дороги. Я відчувала себе не нареченою, а бранкою в казці, де добро ще навіть не прокинулось.

На зустріч нам вийшли дві жінки. Одна в простому одязі, з пов'язаним волоссям, її погляд був злегка насторожений, але не ворожий. Мабуть, служниця. А от інша…

Вона виглядала, як дружина шейха. У розкішній темно-синій абаї, вишитій золотом. На шиї масивне кольє, на пальцях каблучки з камінням, волосся сховане під тонкою хусткою. Її обличчя було суворим, витонченим і… холодним.

Жінка спинилася перед нами, втупившись у мене, ніби хотіла зрозуміти, що я за істота така з’явилася тут, у сукні, ніби вкраденій з чужого весілля.

— Це моя мати, Мадіна, — сухо озвався Юсуф. — Матінко, це Тіна.

Я опустила очі, несміливо кивнувши головою на знак шани. Погляд пані Мадіни був пронизливий. Вона мене не торкалась, не промовила ані слова, але мені стало холодно від її мовчання.