Розділ 2

Світло в лікарні було надто яскравим. Воно різало очі, викликало бажання згорнутись клубочком і заховатися десь під ковдрою… аби лишень знову не повертатись у той морок, з якого я втікала.

Медсестра підхопила мене під руку, коли ми переступили поріг приймального покою. Вона не говорила зайвого, лише стискала мою долоню, ніби хотіла переконати, що все добре.

Мене провели до окремої палати. Стерильної, надто чистої, як для мене. Не сюди мали потрапити дівчата в подертих весільних сукнях і з брудом на щоках. Але я була тут.

Тепер уже не на дорозі. І не на підлозі чужого будинку, де мені намагалися надіти каблучку, мов зашморг.

— Лягайте, — м’яко сказала медсестра, допомагаючи мені зняти прикраси, що досі плутались у волоссі.

Я підкорилась. Усе тіло ломило. Кожен м’яз відгукувався болем на найменший рух. Та коли до палати зайшли двоє лікарів у білих халатах, я на мить забула про біль. Серце почало гупати в грудях.

— Ми зробимо кілька базових перевірок, — сказав один із них. — Вас збила машина, але, здається, без переломів. Треба переконатися, що немає струсу мозку.

— Я… все пам’ятаю, — прошепотіла я.

— Це добре. Але ми перевіримо.

Вони працювали швидко. Запитували, чи пам’ятаю своє ім’я, дату народження, чи нудить мене, чи не двоїться в очах. Я відповідала, зціпивши зуби, коли їхні пальці торкалися забитих ділянок тіла. Холодна вата обробляла рани на обличчі й ліктях. Пов’язка затягувала праву щиколотку. Я спостерігала за своїм тілом, як за тілом іншої людини.

Я була тут фізично. Але розум мій ще залишався там, де запахи спецій змішувались із парфумами, а крики стиралися в музику.

Де мене тягнули за руки, поки я кричала і дряпалась, поки билася, мов одержима. Де мене змушували мовчати, а потім ставили перед вівтарем.

Боже, якби не той водій… незнайомець. Якби не він…

Я закусила губу. Очі знову наповнились сльозами, але не від болю, від приниження.

— У вас немає внутрішньої кровотечі. Це найголовніше, — сказав лікар і подивився на мене серйозно. — Але вам необхідний спокій. І повноцінне обстеження. Ви самі? Чи можемо ми зв’язатися з кимось?

Я заколивалась. Вперше. Здається, досі просто виживала на інстинкті. А тепер питання.

— У мене… немає ні документів, ні телефону. Нічого. — Голос затремтів. — І немає до кого звернутись.

Лікар кивнув, наче все зрозумів, але я бачила, як вони з медсестрою переглянулись. 

Так, я була підозрілою. Без імені. Без історії. Без грошей. А тепер ще й пацієнтка в клініці, яку точно не зможу оплатити.

Я опустила погляд.

Страх накотив з новою силою, не такий дикий, як на дорозі, а тихий, повільний. Ось я тут у чистій кімнаті, з білими простирадлами й лікарями, які турбуються. Але все одно не відчуваю себе в безпеці.

Бо не знаю, що буде далі.

Я намагалась вдихнути глибше. Повільно, через ніс. Спокійно, Тіно, ти жива. Все інше потім. Справжній жах лишився позаду. Весілля, на якому мені хотіли зламати волю. Чоловік, якому я була потрібна не як наречена, а як трофей. І жінки чужі, які розчісували моє волосся й казали, що щастя прийде згодом.

Ні. Моє щастя ось тут. У тому, що я змогла втекти. У тому, що мої ноги все ще можуть бігти, навіть коли серце розбите.

Лікар закінчив перевірки. Я була перев’язана, очищена, мов щойно змилась із мене не тільки кров і пил, а й частинка минулого.

— Вам краще трохи відпочити. Зараз вам принесуть лікарняну піжаму, щоб ви могли зняти сукню, — сказав лікар і вийшов разом із медсестрою. 

Щойно двері за ними зачинилися, я лишилася на самоті. Тиша лікарні засмоктувала мене, і на якусь мить здавалося, що все це було сном.

Але варто було лише поворухнутись, як біль прошив тіло наскрізь, наче хтось проколов мене розпеченою голкою. Я скривилась і стиснула зуби. Це не сон. Це реальність.

Я не можу тут залишатися.

Мені треба до поліції. Треба знайти захист, офіційний. А не просто сподіватися на милість незнайомця, якого я навіть не знаю. Ніхто не знає, що станеться, коли він передумає.

Повільно, ніби вчилась ходити заново, я зсунула ноги з ліжка. Пальці торкнулися холодної підлоги, і тіло зреагувало гострим болем у щиколотці, в ребрах. Та я не зупинилась. Зціпила зуби й, спираючись на тумбочку, підвелася.

Світ трохи хитнувся.

Дихай, Тіно. Ти зможеш.

Двері в коридор легко прочинилися, не видавши жодного звуку. Я визирнула, пусто. Жодної душі. Лише глухе гудіння ламп і запах ліків.

Пішла навшпиньках. Повільно, обережно. Сукня брудна, порвана волоклась по підлозі за мною. Я виглядала не як пацієнтка, а як примара, що вирішила втекти зі світу живих.

Кожен крок лунав у вухах. Кожен рух зливався з серцебиттям.

Озираючись, я обирала коридори, де не було персоналу. Ліфт ні, небезпечно. Сходи, так. Спустилась на поверх нижче, далі ще один. Десь ледь чулася розмова, але я не зупинялась.